ДНЗ "Здолбунівське ВПУЗТ" оголошує додатковий набір учнів на навчання до 1 жовтня 2017р.!

«Форми організації діяльності учнів на уроці»

27 травня 2014 - Адміністратор

В останні десятиліття під впливом розвитку загальної дидактичної науки, педагогічної психології, а також гуманізації й демократизації навчання створено сучасні форми організації навчального процесу.

Дискусії навколо цих проблем в навчальних закладах не затихають на сторінках педагогічної літератури. І це не випадково. Чіткого визначення в педагогічній науці понять форма організації навчання чи організаційні форми навчання, як і поняття форми навчальної роботи як педагогічних категорій поки що немає.

Мета цієї розробки - розкрити основні питання організації та проведення уроку, удосконалення  методики викладання уроків спеціальних дисциплін.

 

1.           Організаційні форми навчання

У педагогічній літературі є різні визначення “форми навчання” як категорії дидактики: форма роботи, засіб роботи, організація навчання.

Форма організації навчання — спосіб організації навчальної діяльності, який регулюється певним, наперед визначеним розпорядком; зовнішнє вираження узгодженої діяльності викладача та учнів, що здійснюється у визначеному порядку і в певному режимі. Педагогічній практиці відомі понад тридцять конкретних форм навчання.

Загальноприйнятими формами організації навчальної роботи є колективна — уроки у ліцеї, лекції та семінарські заняття у вузі, екскурсії, факультативні заняття тощо та індивідуальна — самостійна робота, дипломні та курсові проекти тощо, які суттєво відрізняються за ступенем самостійності пізнавальної діяльності учнів і ступенем керівництва навчальною діяльністю з боку викладача.

Організаційні форми навчання змінюються і розвиваються разом із суспільним розвитком. За первіснообщинного ладу навчання було практично-догматичним. Діти засвоювали виробничий і моральний досвід у процесі спільної праці та повсякденного спілкування з дорослими. Навчальна робота з ними була індивідуальною, потім індивідуально-груповою.

Індивідуальне навчання. Полягає в тому, що учень виконує завдання індивідуально, але за допомогою вчителя (вивчення підручника). Воно досить ефективне, оскільки враховує особливості розвитку дитини, індивідуалізує контроль за перебігом і наслідками навчальної роботи. Проте індивідуальне навчання потребує значних матеріальних витрат, учень позбавлений можливості співпрацювати з однолітками. Тепер використовується у формі репетиторства і консультування.

 Індивідуально-групова форма навчання. Згідно з нею учитель займається з групою дітей (10—15 осіб), навчальна робота має індивідуальний характер, оскільки діти різного віку неоднаково підготовлені. Діти приходять на заняття в різний час. Учитель по черзі опитує кожного учня, пояснює новий матеріал, дає індивідуальні завдання. Подібна організація навчальної роботи існувала до того часу, поки навчання не стало масовим, обмежувалось виробленням найпростіших навичок читання, письма і рахування. Тепер її використовують в малокомплектних сільських школах, де на уроці одночасно навчаються учні різних класів.

Класно-урочна форма навчання. За феодального ладу розвиток виробництва і підвищення ролі духовного життя в суспільстві сприяли виникненню форм масового навчання дітей. Однією з перших було групове (колективне) навчання у братських школах Білорусі та України (XVI ст.). Воно започаткувало класно-урочну форму навчальної роботи, теоретично обґрунтовану в праці Я.-А. Коменського “Велика дидактика”. Як система, що забезпечує масовість навчання, за якої можна “усіх навчати всьому”, вона існує понад три століття, переважає і тепер. Сутність її полягає в тому, що учнів одного віку розподіляють на класи, заняття з ними проводять поурочно за наперед складеним розкладом. Усі учні працюють над засвоєнням одного й того ж матеріалу. З формуванням класно-урочної системи навчання в педагогіці почали використовувати такі поняття, як навчальний рік, навчальний день, урок, перерва, чверть, канікули, її ефективність була настільки очевидною, що незабаром вона стала головною у школах багатьох країн світу.

 Белл-ланкастерська система взаємного навчання. У XVIII ст. ідея Яна-Амоса Коменського про можливість залучення кращих учнів до навчання інших була поширена у Західній Європі. Вона була названа белл-ланкастерською системою взаємного навчання від прізвищ англійського священика Ендрю Белла і вчителя Джозефа Ланкастера, котрі одночасно застосували її в Англії та Індії. Сутність її в тому, що через гостру нестачу вчителів один учитель навчав 200—300 учнів різного віку. До обіду він займався з групою старших учнів, після обіду кращі учні займались із молодшими, передаючи їм одержані знання. Замість підручників застосовувались унаочнення, здебільшого саморобні таблиці. Свого часу цю систему подекуди запроваджували у вітчизняній школі: вона виправдовувала себе там, де не вистачало вчителів, але значного поширення не набула, оскільки не забезпечувала необхідної підготовки дітей. Здебільшого застосовувалася в сільських малокомплектних школах, де вчитель навчав два-три класи одночасно.

Мангеймська форма вибіркового навчання. Виникла наприкінці XIX ст. як спроба відмовитися від класно-урочної системи. Вперше була застосована в німецькому місті Мангейм доктором Йозефом-Антоном Зіккінгером. Суть її полягає в тому, що учнів, залежно від їх здібностей та успішності, розподіляли по класах на слабких, середніх і сильних. Відбір здійснювався на основі спостережень, результатів психометричних обстежень, характеристик учителів та екзаменів. Елементи цієї системи збереглися в Австралії та США, де в школах створюються класи більш здібних і менш здібних учнів. Вона стала основою для створення шкіл різного типу в Англії, куди набирають учнів за результатами тестових іспитів після закінчення початкових класів.

Дальтон-план. На початку XX ст. у СІЛА, Англії та деяких інших країнах Заходу виникли системи індивідуалізованого навчання, що мали готувати активних, ініціативних, енергійних функціонерів. З цих систем навчання найбільшого поширення набув дальтон-план, вперше застосований у 1903 р. в американському місті Дальтоні (штат Масачусетс) учителькою Оленою Паркхерст. Ця система ґрунтується на забезпеченні кожного учня можливістю працювати індивідуально, згідно зі своїм темпом. Загального  плану (розкладу) занять не було, колективна робота проводилась протягом години, решту часу учні вивчали матеріал індивідуально, звітуючи про виконання кожної теми перед учителем відповідного предмета.

За відсутності уроків, навчальні класи перетворювались на предметні “лабораторії”, кожен учень працював самостійно, виконував тижневі, місячні завдання (“підряди”) відповідно до своїх індивідуальних можливостей, а вчителі консультували і контролювали їх. Елементи цієї системи застосувуються у заочному навчанні.

Бригадно-лабораторна форма навчання. У другій половині 20-х років XX ст. дещо змінений дальтон-план був використаний в організації бригадно-лабораторної форми навчання, яка поєднувала колективну роботу бригади (частини класу) з індивідуальною роботою учнів. Розподілені на невеликі групи-бригади (по 5—7 осіб), учні вчилися за спеціальними підручниками (“робочими книгами”), виконували спеціально визначені вчителем денні, тижневі, місячні “робочі завдання” з кожного навчального предмета.  Ця система себе не виправдала, оскільки знижувала роль учителя, не давала міцних знань, породжувала безвідповідальне ставлення до навчання. Але окремі її елементи виявились ефективними: групові завдання при виконанні лабораторних і практичних робіт, самостійне опрацювання підручника, довідкової та допоміжної літератури.

План Трампа. У XX ст. у США виникла форма навчання “план Трампа”, розрахована на максимальну індивідуалізацію навчального процесу на основі використання технічних засобів, поєднання індивідуального навчання з колективною роботою учнів. На думку її автора — американського педагога Д. Ллойда Трампа, у процесі навчання потрібно поєднувати масову, групову та індивідуальну його форми. Для цього 40% навчального часу учні проводять у великих групах (100—150 осіб), де читаються лекції з використанням різних технічних засобів; 20% — у малих групах (10—15 осіб), де обговорюють лекційний матеріал, поглиблено вивчають окремі розділи, відпрацювують уміння та навички, 40% — працюють індивідуально з використанням додаткової літератури та комп'ютерної техніки.

Комплексний метод навчання. Виник на початку XX ст., започаткований педагогами швейцарцем Адольфом Фер'єром, бельгійцем Овідієм Декролі, німцем О. Шульцем. Його суть в об'єднанні навчального матеріалу в теми-комплекси. Але комплексність порушувала предметність викладання, систематичність вивчення основ наук. У колишньому СРСР “комплекси” вважали альтернативою догмам старої школи, вкладаючи в західні комплексні програми свій зміст, наприклад, комплексні програми “Праця”, “Природа”, “Суспільство”. Але це не дало міцних, систематизованих знань. Тому в 30-х pp. школа й педагогічна наука повернулися до класичної класно-урочної системи.

Класно-урочна система використовується в багатьох країнах (зокрема, в Україні), має багато позитивних особливостей: ґрунтується на закономірностях процесу засвоєння навчального матеріалу, передбачає засвоєння нового матеріалу в невеликих обсягах, планомірно і послідовно, з чергуванням різних видів розумової та фізичної діяльності. Вона забезпечує єдність системи навчання в масштабі всієї країни, що полегшує планування і складання програм з навчальних предметів. її використання полегшує виховання в учнів почуття колективізму, дає змогу використовувати фронтальні форми роботи з усім класом. Має вона й серйозні недоліки, оскільки орієнтована у процесі навчання на середнього учня, допускає необхідність залишати учнів на повторний курс, якщо вони не засвоїли один чи два предмети. Не дає їм можливості на індивідуальний підхід до учнів, достроково освоїти програму.

Класно-урочна система має в школах України такі організаційні ознаки:

навчальний рік у загальноосвітньому навчальному закладі починається 1 вересня і закінчується не пізніше 1 липня наступного року;

тривалість навчального року обумовлюється виконанням навчальних програм з усіх предметів, але не може бути меншою 190 робочих;

комплектування класів відбувається в межах одного віку та чисельності, визначених Положенням про загальноосвітній навчальний заклад (не більше 30 учнів);

навчально-виховний процес здійснюється за різними формами: урок, лекція, лабораторно-практичне та семінарське заняття, диспут, навчально-виробнича екскурсія;— відвідування уроків учнями є обов'язковим;

навчальний рік поділяється на чверті, півріччя, семестри, триместри, між якими є канікули різної тривалості. Тривалість канікул протягом навчального року не може бути меншою 30 календарних днів.

 Нині серед різноманітних організаційних форм навчання, використовуваних у ліцеї (урок, екскурсія, семінар, практичне заняття, лабораторна робота, практикум, факультатив, домашня самостійна робота, екзамен, залік, консультація, інструктаж), урок є основним.

 

2. Елементи уроку

 Зумовлюються завданнями, які належить вирішувати на уроках певного типу, для успішного досягнення певних дидактичних цілей. Тому кожний тип уроку має властиву тільки йому структуру, яку створює набір конкретних елементів.

1. Організаційна частина. До неї належать привітання, перевірка підготовленості учнів до уроку, виявлення відсутніх, повідомлення плану роботи. Мета — мобілізувати дітей до праці, активізувати їх увагу, створити робочу атмосферу на уроці.

2. Мотивація навчальної діяльності. Передбачає формування в учнів потреби вивчення конкретного навчального матеріалу. Містить повідомлення теми, мети та завдань уроку. Виникненню мотивів для навчання сприяє чітке усвідомлення його мети — кінцевого, запланованого результату спільної діяльності викладача й учнів.

3. Перевірка знань учнів. Означає перевірку письмового домашнього завдання, яку проводять різними методами контролю залежно від поставленої мети: усна перевірка (опитування), вибіркова письмова перевірка за допомогою карток-завдань.

4. Стимулювання навчальної діяльності. Необхідне для розвитку в учнів зацікавленості до вивчення нової теми. Може здійснюватися за допомогою введення додаткової навчальної інформації, після чого буде викладатись основна, а також завдяки створенню викладачем проблемних, імітаційних або ігрових ситуацій.

5. Актуалізація опорних знань. Покликана забезпечити узгодження між викладеною викладачем інформацією та сприйняттям, засвоєнням, осмисленням її учнями. Щоб пояснення було зрозумілим, учням необхідно нагадати попередній вивчений матеріал, на базі якого засвоюватимуться нові знання.

6. Пояснення нового матеріалу. Полягає не тільки у викладанні, а й у керуванні процесом засвоєння учнями нових знань. Для успішного засвоєння учнями нових знань викладачеві необхідно подбати про їх сприймання, розуміння, закріплення і застосування. Бажано щоб під час пояснення нового матеріалу між учнями і викладачем існував зворотний зв'язок для з'ясування незрозумілих моментів.

 7. Діагностика правильності засвоєння учнями знань. Допомагає викладачеві, учням з'ясувати причину нерозуміння певного елемента змісту, невміння чи помилковості виконання інтелектуальної або практичної дії. Вона може бути здійснена за допомогою серії оперативних короткочасних контрольних робіт, усних фронтальних опитувань. За допомогою комп'ютерної техніки діагностика може бути здійснена особливо оперативно. Результати її відкривають для викладача чітку картину диференційованості учнів за рівнем засвоєння навчального матеріалу.

8. Закріплення нового матеріалу. Здійснюється за допомогою вибіркового фронтального опитування учнів або за допомогою невеликої самостійної роботи. Для цього викладач повинен підібрати питання, завдання, які сприятимуть приєднанню нових знань до системи засвоєних раніше знань, умінь та навичок.

9. Підбиття підсумків уроку. Передбачає коротке повідомлення про виконання запланованої мети, завдань уроку. Викладач аналізує, що нового дізнались учні на занятті, якими знаннями та вміннями оволоділи, яке значення мають ці знання для наступного вивчення предмета. У підсумках уроку має бути відображено позитивні та негативні аспекти діяльності групи та окремих учнів.

10. Повідомлення домашнього завдання. Містить пояснення щодо змісту завдання, методики його виконання, передбачає його запис на дошці, а учнями — в зошиті.

 

3. Взаємозв'язок типу і структури уроку

   Тип уроку визначає особливості його структури (наявність, послідовність і взаємозв'язок елементів). Одні уроки охоплюють усі елементи структури, інші — тільки деякі.

   Урок засвоєння нових знань. Засвоєння знань передбачає їх сприймання, усвідомлення, осмислення внутрішніх зв'язків і залежностей в предметах та явищах, запам'ятовування, узагальнення і систематизацію. Успішність засвоєння знань залежать від мети і мотивів. З урахуванням цього урок такого типу містить елементи: перевірка домашнього завдання, актуалізація та корекція опорних знань; повідомлення учням теми, мети й завдання уроку; мотивація учіння; сприймання й усвідомлення учнями матеріалу, осмислення зв'язків і залежностей між його елементами; узагальнення і систематизація знань; підсумки уроку; повідомлення домашнього завдання.

   Урок формування умінь і навичок. В основу формування структури такого уроку покладено дидактичну систему вправ і завдань, їх послідовність, яка сприяє досягненню освітньої мети. Згідно з логікою процесу засвоєння умінь і навичок урок передбачає: перевірку домашнього завдання, актуалізацію і корекцію опорних знань, умінь і навичок; повідомлення учням теми, мети і завдань уроку і мотивацію учіння; вивчення нового матеріалу (вступні, мотиваційні і пізнавальні вправи); первинне застосування нових знань (пробні вправи); самостійне застосування учнями знань у стандартних ситуаціях (тренувальні вправи за зразком, інструкцією, завданням); творче перенесення знань і навичок у нові ситуації (творчі вправи), підсумки уроку і повідомлення домашнього завдання.

   Урок застосування знань, умінь і навичок. Застосування знань полягає в реалізації засвоєного на практиці. Воно є одночасно засобом і метою навчально-виховного процесу. Як засіб навчання набуті знання, уміння і навички застосовують на уроках різних типів. Комплексне їх застосування як мету навчання здійснюють на уроці цього типу, який охоплює перевірку домашнього завдання, актуалізацію і корекцію опорних знань, умінь і навичок; повідомлення теми, мети й завдань уроку та мотивацію учіння учнів; осмислення змісту, послідовності застосування способів виконання дій; самостійне виконання учнями завдань під контролем і за допомогою викладача; звіт учнів про роботу, теоретичне обґрунтування результатів; підсумки уроку; повідомлення домашнього завдання.

 

   Урок узагальнення і систематизації знань. Його завдання полягає в упорядкуванні та систематизації засвоєних знань. Воно може мати характер емпіричних узагальнень і виражатись у класифікації процесів, відповідних понять. Урок цього типу передбачає розвиток від окремого до загального. Його структуру складають: повідомлення теми, мети, завдань уроку та мотивація учіння; відтворення та узагальнення понять і засвоєння відповідної системи знань; узагальнення та систематизація основних теоретичних положень науки і відповідних ідей; підсумки уроку і повідомлення домашнього завдання.

   Урок перевірки і корекції знань, умінь і навичок. Залежно від мети перевірки, змісту навчального матеріалу, методів і засобів контролю (диктанти, твори, розв'язування задач тощо) уроки цього типу мають різну структуру. Передбачає перевірку знань, вмінь і навичок різних рівнів — від виявлення знання учнями фактичного матеріалу, формулювання понять для розкриття системи знань, до творчого застосування їх в нестандартних умовах. За такого підходу структура уроку містить: повідомлення теми, мети і завдання уроку, мотивацію учіння; перевірку знання учнями фактичного матеріалу й основних понять; перевірку глибини осмислення учнями знань і ступеня їх узагальнення; застосування учнями знань у стандартних і змінених умовах; перевірку, аналіз і оцінювання виконаних робіт; підсумки уроку і повідомлення домашнього завдання.

   Комбінований урок. Має дві або декілька рівнозначних освітніх мети, тому його структура змінюється залежно від того, які типи уроків і їх структурні елементи поєднують. Наприклад, структура комбінованого уроку-перевірки раніше засвоєного і засвоєння нових знань охоплює: повідомлення теми, мети і завдань уроку, мотивацію учіння; перевірку, оцінювання і корекцію раніше засвоєних знань; відтворення і корекцію опорних знань; сприймання, осмислення, узагальнення і систематизацію учнями нових знань; підсумки уроку і повідомлення домашнього завдання.

   Розглянуті вище структури уроків є орієнтовними. Вони передбачають варіативність залежно від віку учнів, їх підготовки, змісту навчального матеріалу, методів навчання, місця проведення уроків тощо.

 

4. Традиційні різновиди уроків

Методи, які використовувалися протягом багатьох століть і застосовуються в сучасній навчальній практиці, визначаються як традиційні. Вони, безперечно, не втратили своєї методичної цінності й сьогодні. Це – словесні, наочні, практичні, контрольні, самостійні методи.

В останні десятиліття під впливом розвитку загальної дидактичної науки, педагогічної психології, а також гуманізації й демократизації навчання створено сучасні діалогічні методи навчання, які називаються в дидактиці методами активізації навчально-пізнавальних дій. Вони використовуються з метою активізації пізнавальної діяльності суб'єктів учіння за допомогою спеціальних прийомів і способів. У практиці педагогів поширені такі діалогічні методи навчання: аналіз конкретної ситуації, інтелектуальна розминка, сократичний метод, «мозковий штурм» («атака»), навчально-тематична дискусія, ділова гра, професійна гра, професійна консультація, організаційно-діяльна гра тощо, їх буде проаналізовано далі.

 

4.1 Словесні види уроків

Навчання відбувається за допомогою різних засобів. Особливе місце серед них посідає слово. Методи, які реалізуються за допомогою слова, називаються вербальними (від лат. verbalis – усний, словесний).

Процес викладання-учіння не може проходити без вербального спілкування, а інші методи, наприклад наочні, виконують тільки допоміжні функції.

Основні складові цього методу – розповідь, пояснення, лекція та їхні різновиди, які використовуються з метою повідомлення учням нових знань, пояснення порядку виконання тих чи інших дій, ознайомлення з новими фактами, подіями тощо.

Одним з найпростіших і водночас найпоширеніших методів у процесі навчання є розповідь. Метод розповіді передбачає усний живий і образний, емоційний і послідовний виклад переважно фактичного матеріалу в пояснювальній чи оповідальній формі. Він використовується на всіх етапах навчання. Змінюється лише характер розповіді, її обсяг і час. У навчанні учнів розповідь переважно застосовується під час вивчення подій, явищ, технологій тощо.

Основні різновиди розповіді такі:

науково-популярна розповідь (грунтується на аналізі фактичного матеріалу);

художня розповідь (образний переказ різноманітних фактів, подій, вчинків тощо);

розповідь-опис чи оповідання (послідовний виклад основних ознак, особливостей предметів  явищ довкілля, наприклад опис історичних подій).

Основні педагогічні вимоги до розповіді: пізнавальна та виховна спрямованість; достовірність та наукова обгрунтованість фактів; достатня кількість яскравих прикладів, які доводять викладені положення; чітка логіка і довідність викладу; образність й емоційна забарвленість; наявність елементів особистої оцінки і ставлення педагога до змісту матеріалу, який вивчається; висока культура мовлення педагога (чіткість, доступність, правильність, особистісна забарвленість).

У навчальній практиці дуже часто разом із розповіддю або окремо використовується пояснення – переважно монологічна форма викладу навчального матеріалу, коли є необхідність доведення або обгрунтування певного положення (закону, принципу), розкриття основи певного явища, сутності різних явищ, аналізу актуальних міжнародних відносин та іншої інформації.

Пояснення виконує свою навчально-виховну функцію тільки тоді, коли педагог постійно пам'ятає про такі його елементи: пізнавальний, рефлексивний, емоційний і нормативний. Певна модуляція голосу, правильне мовлення і слушно вибрані слова, які відповідають рівневі розвитку учнів, відіграють суттєву роль у поясненні. Воно має впливати на емоційно-почуттєву сферу особистості учня, і тому викладачі повинні емоційно забарвлювати зміст матеріалу, що вивчається. Для підсилення ефекту пояснення можна також використовувати різні наочні засоби (картини, таблиці, моделі, муляжі тощо).

З практики дидактично-виховної роботи відомо, що надмірне збільшення часу на пояснення викликає стомлюваність і зниження уваги учнів. Цей недолік можна компенсувати епізодичним уведенням до пояснення елементів дискусії, опитування, розповіді та різноманітних прийомів проблемного навчання.

Отже, ефективне використання методу пояснення вимагає: докладного й чіткого формулювання навчального завдання, сутності проблеми, яка вивчається; послідовного розкриття причинно-наслідкових зв'язків; наявності переконливих прикладів, аргументів і доказів; використання порівняння, зіставлення, аналогії, бездоганної логіки викладу тощо.

Пояснення як самостійний метод викладу навчального матеріалу може становити суттєвий прийом інших методів навчання, наприклад лекції, показу, практичного заняття.

Широке застосування в навчальних закладах професійно-технічної освіти має лекція, яка відрізняється від розповіді та пояснення тим, що використовується для розгорнутого теоретичного повідомлення, наукового аналізу та обгрунтування складних і об'ємних наукових проблем.

Її типові ознаки – системність, логічна послідовність, строга структурність, наукова обгрунтованість, які полегшують її сприйняття і розуміння; тривалість (як правило, дві навчальні години); запис плану і рекомендованої літератури; введення і характеристика певних загальних і наукових аспектів; розкриття й деталізація навчальної проблеми; завершальні висновки педагога; відповіді на запитання учнів.

Розрізняють кілька типів навчальних лекцій: традиційні (зміст матеріалу дається в готовому для запам'ятовування вигляді), проблемні (аналізується певна наукова або практична проблема) і розмовні (грунтується на переплетенні розмовних фрагментів лекції з відповідями слухачів або виконанням ними певних теоретичних чи практичних завдань).  За відповідної підготовленості учнів можна також застосовувати:  курсові та монографічні лекції;  лекції-дискусії; лекції-консультації;  програмовані лекції;  лекції з використанням техніки зворотного зв'язку.

Безумовно, ці види лекцій активізують навчально-пізнавальну діяльність учнів і сприяють підвищенню ефективності дидактичного процесу. Вони характеризуються проблемністю і концептуальністю.

В дидактичній практиці передусім використовуються традиційні і проблемні лекції. Добір виду лекції залежить від багатьох факторів. Педагог повинен враховувати рівень освіти учнів, наявність у них певних навичок і вмінь, зміст і особливості навчальної дисципліни тощо. Отже, лекцію, незалежно від її виду, можна проводити, тільки маючи впевненість у її доцільності, у відповідній розумовій підготовленості учнів і їхній здатності до активної роботи.

В іншому разі доцільною буде лекція-бесіда, під час якої значно спрощується зміст навчального матеріалу, більш детально аналізуються проблеми, підтримується тісний контакт педагога з учнями, з'ясовується рівень і глибина засвоєння матеріалу лекції. Особливість лекції-бесіди полягає в тому, що педагог, висуваючи навчальні проблеми, обмірковує вголос, наводить докази та антидокази, надає можливість учням відповідати на поставлені запитання і обмінюватися думками, допомагає їм самостійно робити висновки для практичної діяльності.

Прийнявши рішення проводити лекцію, педагог повинен досконало визначити її вид і зміст. Робота над змістом лекції включає добір і опрацювання матеріалу відповідно до рівня розумового розвитку більшості учнів. Вдале її читання вимагає вміння подавати навчальний матеріал, певної інтонації, темпу мовлення, міміки і жестикуляції.

Рішення щодо методики проведення лекції приймає сам педагог. Молодий педагог обов'язково повинен мати текст лекції, а також усвідомлювати необхідність підтримання постійного контакту з аудиторією. Безумовно, просте озвучення тексту лекції не сприяє такому контактові. З цією метою рекомендується пов'язувати матеріал, який вивчається, з життєдіяльністю навчального закладу, актуальними проблемами країни та світу. Від педагога вимагається: по-пер-ще, доведення до учнів за найкоротший час якомога більшого обсягу спеціальних та інших знань; по-друге, сприяння формуванню рис громадянина Української держави; по-третє, надання фахової допомоги в самовдосконаленні учнів; по-четверте, формування і розвиток мотивації навчально-пізнавальної діяльності та майбутньої професійної діяльності.

Незалежно від форми проведення й дидактично-виховних завдань лекція складається з трьох частин: вступної, основної та заключної. У вступній частині учні отримують інформацію про цілі, тему, актуальність і проблеми лекції. Основна частина дає всебічний аналіз проблем, які вивчаються, та їх систематизацію. В заключній частині коротко аналізуються розглянуті під час лекції проблеми, формулюються висновки і визначаються завдання для самостійної роботи.

Дидактична практика свідчить про те, що ефективність лекції залежить від таких факторів:

старанної підготовки основних положень лекції та їх наукової й методичної обгрунтованості;

доречного забезпечення лекції наочними та іншими засобами;

відповідного оформлення та технічного забезпечення місця проведення лекції;

вдалого, невимушеного початку лекції;

постійного підтримування двостороннього інтелектуально-емоційного контакту з учнями, заохочення до діалогу, доведення змісту лекції не за допомогою гасел та загальних слів, а науковою аргументацією;

доступного, послідовного й дохідливого викладу матеріалу та його зв'язку з попереднім навчанням і соціальною практикою;

застосування під час лекції різноманітних прийомів активізації уваги учнів та актуалізації їхніх знань (наприклад пояснення, ілюстрація, демонстрація, фільм, телебачення тощо);

прагнення зробити лекцію не тільки джерелом певних знань, а водночас надати їй консультаційної та орієнтовної функції щодо подальшого самостійного вивчення й дослідження учнями даної навчально-пізнавальної проблеми;

синхронізації змісту матеріалу, що викладається, з відповідними навчальними посібниками, підручниками, інструкціями та засобами наочності;

простого, природного, емоційно насиченого і науково обгрунтованого викладу змісту лекції;

конспектування основних положень лекції як її обов'язкового елемента;

урахування групових та індивідуальних інтересів учнів тощо.

Колективну навчально-пізнавальну роботу й активний взаємозв'язок викладачів і учнів забезпечують бесіда, мозкова атака, інтелектуальна розминка, дискусія тощо.

Бесіда – метод словесного обговорення матеріалу, що вивчається, – найпоширеніша в навчанні. її завдання полягає в тому, щоб, по-перше, за допомогою цілеспрямованих і вміло поставлених запитань актуалізувати відомі учням знання, по-друге, досягти засвоєння ними нових знань шляхом самостійних обмірковувань, узагальнень та інших розумових операцій.

Основні різновиди навчальної бесіди:

вступна (як правило, проводиться перед початком навчальної роботи з метою з'ясувати розуміння учнями запланованих навчальних заходів і перевірити їхню готовність до певних навчально-пізнавальних дій);

бесіда-повідомлення (базується на спостереженнях, певних документах тощо);

бесіда-повторення (проводиться для закріплення навчального матеріалу);

контрольна (використовується для перевірки засвоєних знань);

репродуктивна (використовується для відтворення матеріалу, який було засвоєно раніше);

катехізисна (спрямована на відтворення відповідей, які вимагають тренування пам'яті);

евристична (педагог за допомогою вміло поставлених запитань скеровує учнів на формування нових знань, висновків, правил, законів, логічних обгрунтувань на основі наявних знань і досвіду).

Метод бесіди використовується, коли проблеми, які слід обговорити, є надмірно складними й учні не в змозі їх зрозуміти самостійно та під час проведення занять іншими методами. Бесіду можна застосовувати як окремий прийом навчання під час лекції для більш дохідливого пояснення або після лекції для поглиблення знань, які вимагають додаткової самостійної роботи, а також з метою обговорення і контролю рівня опанування матеріалу.

Незалежно від мети методика бесіди складається з таких частин:

вступна (нагадування й виклад основної інформації, яка стосується методики та змісту проведення бесіди);

основна (ознайомлення з новими проблемами, їх зв'язок з попередніми знаннями, відповідне їх обговорення й аналіз, спільне обгрунтування);

заключна (підсумок результатів обговорення, аналіз і оцінка відповідей учнів, завдання для самостійної роботи й рекомендації щодо застосування отриманих знань у практичній діяльності).

Дієвість бесіди й активну участь у ній учнів забезпечують чітке з'ясування останніми її мети і змісту, акцентування й повторення її вузлових проблем і способів їх розв'язання, зв'язок з попередніми знаннями та практикою, застосування спеціальних прийомів активізації навчально-пізнавальної діяльності.

Результативність бесіди безпосередньо залежить від Уміння педагога правильно сформулювати запитання. К. Д. Ушинський писав: «Вміння ставити питання і поступово підсилювати складність відповідей є однією з головних і необхідних педагогічних звичок». Зміст запитань повинен «зачіпати» емоційно-мотиваційну сферу учнів.

З дидактичного погляду найефективнішою є педагогічна ситуація, в якій учні самі формулюють запитання, визначають своє ставлення до них і беруть активну участь в їх вирішенні. Такі запитання мають ряд переваг над запитаннями педагога:

вони є результатом розумової діяльності учнів під час бесіди;

за такими запитаннями уважно стежать інші учні й, відповідно, активно їх обговорюють;

вони значно ефективніше впливають на почуттєву сферу особистості і мають суттєве виховне значення;

допомагають педагогу краще зрозуміти рівень володіння учнями проблемою, що вивчається;

сприяють пізнанню педагогами індивідуально-психічних особливостей учнів і, відповідно, більш цілеспрямованій індивідуалізації навчальної діяльності.

Безумовно, дидактична цінність бесіди залежить не тільки від змісту й уміння ставити запитання, але й від змісту і способу формулювання відповідей. Тому педагог має уважно стежити за відповідями учнів, за їх повнотою, правильністю, обгрунтованістю й емоційною забарвленістю. Коли відповідь є помилковою, педагог не повинен говорити про це прямо. Доцільно поставити, наприклад, такі запитання: «Хто має іншу думку щодо розв'язання цієї проблеми?» або «Хто має бажання доповнити?» Зміст і форма таких запитань стимулюють активну розумову працю учнів. Тільки після цього педагог повинен констатувати правильність відповіді, якщо вона обгрунтована, повна і, навпаки, сам давати правильну відповідь, коли вона помилкова або неповна, водночас вказуючи на допущені помилки.

Ефективність бесіди також залежить від уміння педагога керувати її ходом, уважно стежити за часом, який було заплановано для розгляду відповідної проблеми, ставити основні та додаткові запитання, не відволікаючися на другорядні, уважно слухати відповіді учнів, стежити за їхнім емоційним станом, залежно від змісту і характеру відповідей ставити наступне запитання.

Отже, ефективність бесіди в дидактичному процесі зумовлена всебічною її підготовленістю, умінням викладача творчо керувати її перебігом, активно залучати учнів до обговорення її проблем.

Дискусія – дієвий метод обговорення питання, що вивчається. Вона передбачає колективне обговорення якоїсь спірної проблеми, під час якого пізнається істина.

«Сутність дискусії, – на думку Ч. Купісевича, – полягає в обміні думками на певну тему між учителями й учнями або тільки між учнями». Ці думки можуть бути як власними, так і спиратися на погляди інших людей. Ефективну дискусію характеризує розмаїття думок, бажання відшукати найбільш прийнятний варіант розв'язання дидактичної проблеми й активна участь у ній співрозмовників. Порівняно з лекцією та бесідою вона створює сприятливіші умови для активізації учнів і впливу на їхню психіку, зокрема на творчу уяву. Дискусія вимагає від учнів не простої відповіді на запитання, а навпаки – обгрунтованого, емоційно забарвленого та змістовного варіанта розв'язання дидактичної проблеми, ясного і чіткого висловлювання своїх думок. Вона викликає сильні емоційні почуття в учасників, сприяє виникненню різних групових соціально-психологічних явищ, формує навички колективної роботи й уміння вислухати позиції інших учнів.

Різні види навчальної дискусії можна застосовувати під час дидактичної роботи з різними категоріями учнів.

В. Оконь пропонує три види дискусії:

«побіжна» (виникає стихійно під час розгляду та обговорення складних питань, які цікавлять більшість учнів);

дискусія, спрямована на формування переконань;

справжня навчальна дискусія (спеціально організовується для розгляду важливої дидактичної проблеми).

Також існують інші види дискусії. Можна виокремити спостережну дискусію (участь у ній бере визначена частина учнів, а інші – тільки спостерігачі), багаторазову дискусію (учні спочатку вивчають і розглядають проблему в малих групах, а потім дискутують всім класом), лімітовану дискусію (в групах із 5-7 осіб протягом 5-10 хвилин обговорюються певні дидактичні проблеми), конференційну дискусію (вимагає всебічної підготовленості кожного учасника і тому відбувається, як правило, тільки в навчальних колективах з відповідною розумовою підготовкою, наприклад в інститутах, де навчальні проблеми обговорюються в секціях, а тільки потім на пленарному засіданні).

Деякі види дискусії стали самостійними методами навчання. Це, наприклад, круглий стіл, «мозкова атака» тощо.

Навчальні дискусії можуть викликати інтерес до предмета тільки за умови вмілої їх організації. Попередня підготовка педагога полягає у визначенні дидактичної проблеми (а звідси й теми дискусії), її поділу на питання для обговорення. Підготовка учнів включає ознайомлення з різноманітною літературою на тему дискусії.

Методика проведення дискусії складається з трьох етапів: на першому – відбувається зацікавлення учнів проблемою дискусії, на другому – дискусія власне дидактичних проблем, на третьому – підсумовування і формулювання висновків.

Головну роль у забезпеченні ефективності дискусії відіграють правила її ведення. Творча ініціатива педагога та активна участь учнів мають вирішальне значення. Дидактично-виховної мети дискусії буде досягнуто тільки за умови дотримання всіма її учасниками таких правил:

точне визначення навчальної проблеми, що підлягає обговоренню;

докладне уявлення про методи, прийоми і способи її розв'язання;

чітке визначення змісту понять, термінів і категорій, які використовуватимуть учасники дискусії;

обов'язкове обгрунтування власної позиції;

можливість відкритого висловлювання своїх думок і шанобливе ставлення до опонентів та їхніх поглядів.

Педагог повинен поступово вчити учнів умінню обгрунтовано дискутувати, наводити вагомі аргументи на захист своєї позиції, розмірковувати принципово, щиро, невимушено, поважати опонента і його погляди.

Викладені вище рекомендації випливають із такту дискусії, тобто з уміння педагога керувати її перебігом і своєчасно вносити відповідні корективи, відповідно до змісту дискусії та її характеру. Наприклад, не можна очікувати позитивних змін у мисленні, емоційно-вольовій сфері та вчинках її учасників, коли педагог компрометує учнів або насміхається з тих, хто займає помилкові позиції. У зв'язку з цим навіть неслушні, хибні відповіді необхідно трактувати з повагою і приязню, не допускаючи насмішок і жартів з боку інших учасників. Під час дискусії має панувати атмосфера творчості, щирості, невимушеності, принциповості й доброзичливості.

Отже, дискусія є дієвою тоді, коли стимулює пізнавальний інтерес її учасників, збагачує їхні знання й уміння, формує творчі розумові навички й уміння, сприяє їх вдосконаленню, вчить поважати опонента, відстоювати свої аргументи й шанувати інших.

Зважаючи на специфіку й методичні особливості дискусії, окремі її елементи рекомендується застосувати вже в середніх, а в повному обсязі – у старших класах.

Семінарське заняття багато в чому подібне до бесіди. Проте проблеми теоретичного й практичного характеру обговорюються більш грунтовно, всебічно і глибоко. Це колективний науковий пошук певної навчальної проблеми і шляхів її ефективного розв'язання. Учасники заняття аналізують проблему, виявляють причинно-наслідкові зв'язки, висувають шляхи її оптимального вирішення, відповідають на запитання і дискутують.

Умовно можна сказати, що семінар – це творче поєднання позитивних властивостей бесіди й дискусії, але на більш високому методичному, науковому й теоретичному рівні, що передбачає відповідну підготовленість суб'єктів уміння. Для забезпечення дієвості семінару рекомендується дотримуватися вищевикладених рекомендацій і побажань щодо проведення бесіди й дискусії.

Ефективність семінару залежить від попередньої роботи педагога (організаційно-технічний, теоретичний і методичний напрями якої найбільш оптимальні) й учнів, їх активної і творчої взаємодії.

Підготовка педагога до семінару включає: складання плану семінару з визначенням основної та додаткової літератури; опрацювання методичних вказівок для учнів; аналіз дидактичних, виховних і методичних підсумків попередніх семінарів і роботу над їх удосконаленням; підготовку методично обгрунтованого робочого плану семінару; вивчення рівня ознайомленості учнів з проблемами семінару і визначення змісту їх самостійної роботи; організацію індивідуальних і колективних консультацій з учнями; надання допомоги учням у самостійній роботі з літературою;  підготовку виставки літератури, наочних посібників та інших засобів забезпечення семінару;  інструктаж доповідачів і допомогу їм у написанні доповідей; підготовку місця проведення семінару тощо.

Готуючись до семінару, учні повинні: ознайомитися з планом семінару, основною і додатковою літературою; розробити проблеми, які вимагають додаткового вивчення; визначити план підготовки до семінару; отримати консультації у керівника семінару; занотувати основні положення, що стосуються розв'язання навчальної проблеми; підготувати реферати, доповіді.

Слабка або недостатня підготовка будь-якої сторони не сприяє досягненню навчальної та виховної мети і взагалі може спричинити неуспіх усього заняття. Педагогу необхідно звернути особливу увагу на цей аспект. Можна сказати: якою була підготовка до семінару – таким буде результат.

Добре підготовлений і проведений семінар виконує свої основні функції – пізнавальну і виховну. Він також має допоміжну функцію – контрольну, яка дає змогу оцінити рівень опанування учнями програмного матеріалу, внести в дидактичний процес певні корективи.

Отже, семінар – це основний вид занять для поглиблення і закріплення знань, формування переконань та розвитку особистості учня.

Основні вимоги до семінару: продуманість змісту теми, її проблем та методики обговорення; визначення цілей, дидактичних і виховних завдань заняття; проблемна постановка запитань;  увага до стрижневих питань та логіки їх розкриття; постійне керування перебігом семінару, створення атмосфери невимушеності, полемічності й творчої активності; стимулювання дискусії; забезпечення всебічного розгляду й аналізу навчальних проблем, об'єктивна оцінка виступів і відповідей, своєчасне їх коригування; орієнтація учнів на подальшу самостійну роботу над навчальним матеріалом тощо.

 

4.2. Наочні різновиди уроків

Доведено, що 87% інформації людина отримує за допомогою зорових відчуттів, а 9-за допомогою слуху. З побаченого запам'ятовується 40%, з почутого – 20, а з одночасно побаченого і почутого – 80%інформації. З прочитаної інформації запам'ятовується 10%, з почутої – також 10, а коли ці процеси відбуваються одночасно – 30%. Якщо застосовуються аудіовізуальні засоби, то в пам'яті залишається 50% інформації, а час навчання скорочується на 20-40%. Цих прикладів достатньо, щоб у дидактичному процесі одночасно зі словесними методами використовувати наочні, які, спираючися на різноманітні способи спостереження процесів, явищ, предметів і дій, впливають на зорові рецептори..Адже наочне пізнання генетично випереджає словесне.

Серед наочних найчастіше застосовується метод показу. Показ – це навчальний метод, що являє собою сукупність прийомів, дій і засобів, за допомогою яких в учнів створюється наочний образ предмета, котрий вивчається, формується конкретне уявлення про нього. Цей метод використовується під час проведення майже усіх видів занять, незалежно від їх змісту й методики. За його допомогою реалізується принцип наочності навчання учнів.

Розрізняють два види показу: ілюстрування і демонстрування.  Перший характеризується як допоміжний при словесному методі, його значення полягає в тому, щоб яскравіше увиразнити думку педагога. Засоби ілюстрування – це різноманітні картини, плакати, схеми, таблиці, умовні моделі, муляжі, карти, малюнки на дошці. Основна їхня властивість – нерухливість. Вони мають «оживати» в розповіді педагога.  Демонстрування характеризується рухливістю засобу показу. Це можуть бути: діюча модель техніки; навчальний кінофільм чи його фрагменти; навчальна телепередача; технічний пристрій; комп'ютерний показ тощо. Комп'ютери надають можливість моделювати будь-який процес або ситуацію, вибирати найбільш оптимальні варіанти розв'язання навчальної проблеми і, відповідно, значно розширюють можливості наочних методів. В демонструванні – менше елементів супроводу, а більше самостійного значення натурального експоната, тому воно сприймається ефективніше, ніж ілюстрування.  Змістовий компонент процесу навчання учнів і його характер створюють, по-перше, сприятливі умови для використання наочних методів і, по-друге, передбачають широке їх застосування.

Дієвість показу передусім залежить від всебічної його, підготовки. Тому педагог повинен чітко уявити всі аспекти показу, добре оволодіти його методикою і правильно демонструвати предмет. Відомо, що процес пізнання починається з відчуттів, які виникають внаслідок впливу предметів і явищ матеріального світу на органи чуття. І. М. Сеченов, характеризуючи цей процес, визначав, що впершу мить сприйняття предмета ми охоплюємо найхарактерніші особливості його площинного образу, а вже потім визначаємо сам предмет. Тому під час показу важливо не тільки створити цілісний образ, а й виділити його істотні характеристики.

Окрім навчальної, кожен показ виконує виховні, розвиткові та психологічні функції. Здійснюючи показ, педагог повинен створити учням вигідні психологічно та дидактично обгрунтовані умови для спостереження за предметом показу. Безперечно, необхідно керувати цими спостереженнями за допомогою спеціальних методичних прийомів.

Однією із психологічних умов активного і свідомого сприймання засобів наочності є вироблення спостережливості в учнів та формування позитивної настанови під час показу. «Сама настанова на те, щоб дати докладний словесний опис спостережуваних явищ, може чималою мірою сприяти його точності», – зазначав Г. С Костюк. Позитивна настанова спрямовує учнів на відтворення істотного у змісті показу, активізує розумову діяльність, допомагає визначити причинно-наслідкові зв'язки між об'єктами та явищами, сформулювати правильні висновки та узагальнення. Основні прийоми формування і підтримання настанови педагогом під час показу – це створення проблемної ситуації; запитання до спостерігачів.

Отже, ефективність показу забезпечується дотриманням таких методичних умов:

чітке визначення мети і предмета показу;

зосередження уваги учнів на предметі показу або на відповідному його елементі та постійне її підтримання;

забезпечення оптимальних умов спостереження для всіх учасників показу;

загальний показ усіх елементів предмета, а потім повторення його окремих елементів з акцентуванням уваги на ключових;

відповідність темпу і пояснень елементів або дій їх демонстрації та швидкості;

використання різноманітних засобів демонстрації предмета показу;

відповідність елементів показу методиці та змісту заняття;

відповідність засобів показу змісту навчального матеріалу, що вивчається;

мотивованість, диференційованість і комплексність застосування методу показу.

Мною під час проведення уроків найбільш використовуються в якості уроку-показу уроки-презентації що готуються за допомогою програми Microsoft Office PowerPoint. Напрклад, на урок на тему «Шпалерні роботи», що вивчається на ІІ курсі групою №7 «Штукатур. Маляр. Лицювальник-плиточник»  було підготовлено презентацію:

 

4.3.    Практичні уроки

Показ як навчальний прийом часто використовується під час організації та проведення занять практичним методом, що має велике значення для всебічної підготовки учнів. Глибоке засвоєння учнями теоретичного матеріалу суттєво залежить від практичного його закріплення, тому що практика є критерієм і показником ефективності всього навчального процесу. Практичні методи навчання забезпечують формування практичних навичок і вмінь, загартування психіки учнів та її розвиток. До практичних методів належать різноманітні практичні заняття (вправи, лабораторні роботи, практичні роботи, інструктажі). Вони посідають важливе місце на всіх рівнях освіти.

Ефективність практичних занять забезпечується якісною і всебічною підготовкою, яка включає особисту підготовку педагога, вибір місця заняття, складання плану (плану-конспекту) проведення заняття, підготовку учнів, підготовку матеріально-технічного забезпечення.

 Вправи – це планомірно організоване, свідомо осмислене багаторазове повторення певних дій і прийомів, які ускладнюються, з метою формування, закріплення та вдосконалення практичних навичок і вмінь учнів.

Використовують такі види вправ:

підготовчі (призначені для підготовки учнів до сприйняття нових знань і способів їх застосування на практиці);

вступні (сприяють засвоєнню нового матеріалу на основі розрізнення споріднених понять і дій);

пробні (перше застосування щойно засвоєних знань);

тренувальні (сприяють набуттю навичок учнями в1 стандартних умовах);

творчі (сприяють формуванню навичок застосування отриманих знань у реальних життєвих ситуаціях);

контрольні (переважно навчальні).

Методика виконання вправ з різних навчальних предметів, безумовно, відрізняється. Однак можна визначити загальні умови, які сприяють успішному їх застосуванню:

якісна підготовленість педагога, його уміння враховувати індивідуально-психічні особливості учнів;

розуміння учнями мети вправи, змісту і послідовності її виконання;

підтримання в учнів постійного інтересу до вправи, усвідомленого ставлення до багаторазових повторень одноманітних дій;

дотримання доступного ритму, методично правильного чергування дій, що вимагають від учнів посиленого розумового і фізичного напруження;

послідовність і систематичність у виконанні вправ, поступове підвищення самостійності учнів під час їх відпрацювання;

поступове ускладнення і зміна умов виконання вправ;

систематичний контроль за ходом вправ і відповідна постійна допомога учням у подоланні труднощів і помилок;

формування в учнів навичок самоконтролю і самооцінки виконаних дій тощо.

Отже, методично правильно застосовані вправи несуть не тільки дидактичні функції, але й виховні. Вони загартовують волю учнів, розвивають у них наполегливість, спостережливість, ініціативність, самостійність, сприяють більш глибокому опануванню теоретичного матеріалу.

Лабораторні роботи призначені для вивчення явищ природи за допомогою спеціального обладнання. Наприклад, у школі вони застосовуються насамперед на уроках хімії, біології, фізики.

Позитивний аспект цих занять полягає в тому, що вони сприяють зв'язку теорії з практикою, забезпечують набуття суб'єктами учіння навичок і вмінь користування лабораторним обладнанням, формують у них первинні навички та вміння дослідницьких дій. Лабораторні роботи проходять у формі фронтальних занять або індивідуально.

Суть практичних робіт полягає в застосуванні отриманих знань під час вирішення практичних завдань. Вони передбачені навчальними програмами, їх виконують після вивчення теми чи розділу курсу. Конкретна методика практичної роботи та її зміст залежать від специфіки навчального предмета. За характером діяльності суб'єктів учіння вони близькі до лабораторних робіт, сприяють поглибленню знань, навичок і вмінь, стимулюванню пізнавальної діяльності, дають змогу провести контроль і корекцію.

Основні етапи проведення практичних робіт: пояснення викладача (теоретичні аспекти проблеми практичної роботи); показ; проба (виконання роботи окремими учнями, спостереження іншими); виконання роботи (самостійне виконання роботи кожним учнем, допомога викладача тим, хто має проблеми); контроль (прийом робіт учнів та їх оцінка).

 

На практичних уроках  мною використовуються такі практичні вправи як: налювання аерографічного рисунка за допомогою кольорових олівців і трафаретів, які учні підготували зазадалегіть. Цей вид роботи стилуює розумову активність учнів,  а також їх творчі здібності і задатки, оскільки будову і вид аерографії вони вигадують самі. Перший рисунок-аерограція Кирилюк Вололдимир.

  

4.4.    Самостійна робота учнів

У навчанні особливе місце посідає самостійна робота учнів над матеріалом, що вивчається. Формування особистості учня відбувається не тільки під впливом організованих навчально-виховних заходів, а й завдяки індивідуальним намаганням самих учнів. Відомо, що ніхто просто так не отримує певну сукупність знань, навичок і вмінь; їх можна здобути, тільки доклавши чималих зусиль.

Практика свідчить, що найбільш ефективним є навчальний процес у тих освітніх системах, де він спирається на змістовну самостійну роботу учнів. Тому сучасна дидактика більше уваги має приділяти обгрунтуванню методики самостійного опанування учнями теоретичних знань, практичних навичок та вмінь.

Самостійна робота учнів – це сукупність різноманітних навчальних прийомів і дій, за допомогою яких вони самостійно закріплюють і поглиблюють раніше набуті теоретичні знання, практичні навички й уміння, а також оволодівають новими. Вона має надзвичайно важливе значення для формування й удосконалення знань, мислення й переконань. Тому цей метод є внутрішньою основою будь-якого іншого методу навчання і необхідною передумовою дидактичного зв'язку різних методів навчання між собою. Сучасні освітні процеси і науково-технічна революція роблять метод самостійної роботи одним із основних.

У різних освітніх системах є свої сприятливі умови для самоосвіти учнів. Домашні завдання включають: засвоєння нового матеріалу за підручником; виконання усних вправ; виконання письмових вправ; самостійні тренування; виконання творчих робіт з літератури; проведення спостережень з біології, географії, фізики; виконання практичних і лабораторних робіт з біології, хімії, фізики; виготовлення таблиць, діаграм, схем; самостійний перегляд кінофільмів, телепередач, прослуховування радіопередач тощо.

Найбільш складним видом є робота з друкованими джерелами, тому під час занять необхідно учнів вчити працювати з літературою, надавати їм індивідуальну консультацію та допомогу.

Плануючи й організовуючи самостійну роботу учнів, викладач має враховувати такі моменти: психологічні механізми процесу учіння; добові біоритми роботи головного мозку; велика кількість інформації, отримана під час планових занять, забувається зразу ж після цих занять, тому необхідне повторення; дуже часті повторення за короткий час, навпаки, гальмують процес запам'ятовування; кількість і частота повторень мають залежати від обсягу матеріалу, що вивчається, і його новизни; учні завжди краще запам'ятовують систематизований, корисний для практичної діяльності матеріал; будь-який матеріал краще пригадується не відразу після повторення, а через певний час; матеріал, що вивчається, краще запам'ятовується, наприклад, тоді, коли учень вчиться 10 годин протягом кількох днів; обов'язковою повинна бути зміна виду діяльності учнів, тобто потрібно вміло чергувати їх розумову і фізичну працю та відпочинок; заохочення учнів за успіхи в самостійній роботі сприяють формуванню у них мотивації до цієї роботи тощо.

Правила організації самостійної роботи учнів: докладне визначення завдань з відповідних навчальних дисциплін як для окремих учнів, так і для всієї групи; конкретне формулювання певних проблемних завдань для вирішення під час самостійної роботи; забезпечення учнів в достатній кількості навчальною літературою, посібниками; створення належних організаційно-методичних умов для самостійної роботи; всебічне врахування індивідуально-психічних особливостей учнів, їх здібностей, інтересів, нахилів; систематичний контроль і дійова допомога учням під час самостійної роботи.

Отже, щоб самостійна робота учнів у повному обсязі реалізувала свої освітні та виховні функції, вона має бути планомірною, систематичною та змістовною.

Таким чином, педагоги мають міцний арсенал як загальних, так і специфічних методів навчання. Під час їх використання необхідно враховувати закономірності навчального процесу, сучасні організаційні, методологічні та методичні вимоги до нього, характер і зміст конкретної навчальної дисципліни, вимоги до підготовки відповідних фахівців, наявність дидактичної інфраструктури в школі, рівень підготовленості педагогів і учнів та інші об'єктивні і суб'єктивні умови. Зрозуміло, ніякий окремо взятий метод не розв'язує всіх проблем, якщо не використовується творчо, у взаємозв'язку з іншими методами.

 

5.           Нестандартні уроки

 Особливість нестандартних уроків полягає в такому структуруванні змісту і форми, яке викликало б інтерес в учнів, сприяло їх оптимальному розвитку і вихованню. До нестандартних уроків належать:

1. У р  о к и    з м і с т о в н о ї      с п р я м о в а н о с т і.   Їх основним компонентом є взаємини між учнями, засновані на змісті програмного матеріалу — уроки-семінари, уроки-конференції, уроки-лекції;

2. У р о к и    н а    і н т е г р а т и в н і й    о с н о в і    (уроки-комплекси, уроки панорами). Їм властиве викладання матеріалу кількох тем блоками, розгляд об'єктів, явищ в їх цілісності та єдності. Проводять такий урок кілька викладачів, один з яких ведучий. Поєднують різні предмети: історію та музику, географію та іноземну мову тощо.

3. У р о к и     м і ж п р е д м е т н і.    Мета їх — “спресувати” споріднений матеріал кількох предметів.

4. У р о к и – з м а г а н н я    (уроки-КВК, уроки-аукціони, уроки-турніри, уроки-вікторини, уроки-конкурси). Передбачають поділ дітей на групи, які змагаються між собою, створення експертної групи, проведення різноманітних конкурсів, оцінювання їх результатів, нарахування певної кількості балів за правильність і повноту відповідей.

 5. У р о к и   с у с п і л ь но г о    о г л я д у    з н а н ь    (уроки-творчі звіти, уроки-заліки, уроки-експромт-екзамени, уроки-консультації,уроки-взаємонавчання, уроки-консиліуми). Особливості цих уроків полягають в опрацюванні найскладніших розділів навчальної програми, відсутності суб'єктивізму при оцінюванні (експертами виступають учні, дорослі, батьки). Вони спонукають до активної самостійної пізнавальної діяльності, вивчення додаткової літератури. Проводять їх наприкінці чверті, семестру, року.

 6. У р о к и     к о м у н і к а т и в н о ї     с п р я м о в а н о с т і    (уроки-усні журнали, уроки-діалоги, уроки-роздуми, уроки-диспути, уроки-прес-конференції, уроки-репортажі, уроки-панорами, уроки-протиріччя; уроки-парадокси). Передбачають використання максимально різноманітних мовних засобів, самостійне опрацювання матеріалу, підготовку доповідей, виступи перед аудиторією, обговорення, критику або доповнення опонентів. Сприяють розвитку комунікативних умінь, навичок самостійної роботи. Підготовка доповідей розвиває мислення, пробуджує інтерес, перетворює малоцікаве повторення на захоплююче зівставлення точок зору.

 7. У р о к и    т е а т р а л і з о в а н і     (уроки-спектаклі, уроки-концерти, кіно-уроки, дидактичний театр). Проводять їх у межах діючих програм і передбаченого навчальним планом часу, викликають емоції, збуджують інтерес до навчання, спираючись переважно на образне мислення, фантазію, уяву учнів.

 8. У р о к и – п о д о р о ж у в а н н я,      у р о к и – д о с л і д ж ен н я    (уроки-пошуки, уроки-розвідки, уроки-лабораторні дослідження, уроки-заочні подорожування, уроки-експедиційні дослідження, уроки-наукові дослідження). Зацікавлюють дітей, чиї інтереси мають романтичну, фантастичну спрямованість. Пов'язані з виконанням ролей, відповідним оформленням, умовами проведення, витівками.

 9. У р о к и   з    р і з н о в і к о в и м     с к л а д о м    у ч н і в.    Їх проводять з учнями різного віку, спресовуючи у різні блоки матеріал одного предмета, що за програмою вивчається на різних курсах.

 10. У р о к и – д і л о в і,     р о л ь о в і     і г р и    (уроки-суди, уроки-захисти дисертацій, уроки — “Слідство ведуть знавці”, уроки-імпровізації, уроки-імітації). Передбачають виконання ролей за певним сценарієм, імітацію різнопланової діяльності, життєвих явищ. Особливо цінною є навчальна гра для школярів молодших класів, у яких конкретне образне мислення переважає над абстрактним. Проте деякі вчені вважають, що навчальні ігри дегуманізуюче впливають на учнів, оскільки дають можливість маніпулювати життям інших людей без одночасного підкорення системі стимулюючих імпульсів, яка існує в реальному житті. В іграх єдиним стимулюючим началом є боязнь бути низько оціненим товаришами або педагогом. Багато хто з педагогів недооцінює дидактичний ефект навчальних ігор, хоч і визнає їх роль у підтриманні в учнів пізнавального ентузіазму.

11. У р о к и    д р а м а т и з а ц і ї    (драматична гра, драматизація розповіді, імпровізована робота у пантомімі, тіньові п'єси, п'єси з ляльками і маріонетками, усі види непідготовленої драми — діяльність, де неформальна драма створюється самими учасниками гри). Спрямовані на розвиток співробітництва і єдності у навчальній групі. Драматизація є засобом надання навчальному матеріалу і навчальному процесу емоційності. Забезпечує міжпредметні зв'язки з літератури, історії, предметів естетичного циклу тощо. Проте деякі педагоги застерігають від надмірного захоплення драматизацією, зокрема, при вивченні історії, що може зашкодити серйозному аналізу історичних подій.

 12. У р о к и – п с и х о т р е н і н г и.    Спрямовані на розвиток і корекцію дитячої психіки (пізнавальної, емоційно-особистісної сфери), виховання індивідуальності, цілісної та багатогранної особистості. Використовують їх при навчанні дітей різного віку. Психотренінги загострюють сприйняття, поліпшують розумову діяльність. Навчання прийомів самоконтролю, самоорганізації, самодисципліни, розвиток активності сприяють психокорекції особистості.

Психокорекція - діяльність, пов'язана з виправленням певної якості, формуванням бажаної поведінки, набуттям умінь та навичок, які б відповідали віковим та ситуативним нормам.

Вправи з психотренінгу спрямовані на розвиток різних сфер психіки: уваги, пам'яті, емоцій, уяви і є способом пізнання власних можливостей та здібностей. Самоперевірка спонукає до самовдосконалення, свідомої праці над своєю волею, характером, виробленням пристойних звичок, набуттям необхідних умінь. Самовиховання відбувається природно і непомітно, тому що відбувається через ігрові інтереси, задоволення. Розумне об'єднання ігрової цікавості та ґрунтовності завдань сприяє активності й уважності дітей.

 Під час проведення уроків-психотренінгів важливо підтримувати в учнів прагнення до пошуку нових і нестандартних рішень, забезпечити емоційну підтримку (“Молодець”, “Як добре в тебе виходить”), переживання успіху. Дітям повинні приносити радість і гра, і спілкування з ровесниками, і пізнання нового.

Підготовка до нестандартного уроку може здійснюватися за алгоритмом колективної творчої діяльності: формулювання мети уроку, планування, підготовка, проведення уроку, підсумковий аналіз. Нехтування елементами цієї структури зводить нанівець зусилля педагога. Доцільно розглянути стратегію, тактику організації колективної творчої діяльності учнів на кожному з етапів. Нестандартні уроки руйнують застиглі штампи в організації навчально-виховного процесу в школі, сприяють оптимальному розвитку і вихованню учнів.

 

5.1.  Інтегровані уроки

Інтегровані уроки дозволяють глибше опанувати тему, яку вивчаємо. На такому уроці кожен викладач-предметник намагається подати суть того, що вивчається, зі своєї, специфічної для кожного предмета, точки зору. Не останню роль відіграє й оригінальність самої форми проведення уроків. Учнів відразу ж зацікавлює присутність кількох викладачів і майстрів на уроці. Дитяча психологія краще сприймає короткочасні повідомлення, відмінні за формою викладу та джерелом подачі. Особливість спілкування з дітьми кожного окремого викладача перетворює урок на евристичну бесіду з глибоким та детальним поясненням незрозумілих понять.

Інтегровані уроки за змістом поділяються на три категорії:

а) вступні - до вивчення певного розділу;

б) вивчення нового матеріалу;

в) підсумкові.

На вступних уроках учням в описовій формі подається загальна картина тих явищ, які будуть вивчатися. Цей урок спарений. На ньому працюють викладач і майстер. Дається загальна картина, ставляться проблемні питання, основні запитання до цілої теми. Це збуджує інтерес учнів. Набуті спільно знання застосовуються на практиці.

Після вивчення певного розділу або теми, коли учні мають грунтовні знання даного матеріалу, проводяться підсумкові інтегровані уроки. На них, використовуючи вже відоме учням, пояснюється велика кількість нових фа'rів, різноманітних процесів, розкриваються перспективи одержання знань з даного розділу.

З особливо великою віддачею проходять уроки в кабінетах, де створені максимальні умови для засвоєння нового матеріалу. Це кабінети спецпредметів. Наявність різноманітних макетів, унаочнень, інструментів, яких немає в кабінеті історії, допоможе учням краще сприйняти та зрозуміти навчальний матеріал.

Серед різних форм проведення інтегрованих уроків найбільш зручною є бесіда. Вона може відбуватися між викладачами, які розглядають певну проблему чи явище з різних позицій, поступово з'ясовують суть і закономірності.

Учні мимоволі стають учасниками бесіди: наводять нові факти з життя, запитують про незрозуміле, іноді допомагають У розв'язанні проблеми. У вигляді діалогу розглядається значна кількість прикладів. Кожен викладач розкриває певну частину теми. Розпочинається дискусія, в ході якої знаходять істину.

Тут роблять припущення і обгрунтовують свої думки не лише викладачі, але й учні. І нічого, що деякі з них бувають надто фантастичні за змістом. Це творчість знаходження істини в дискусії. Потім розглядаються і обговорюються різні питання і проблеми, що дозволяють людині пізнати Всесвіт.

Інтегровані уроки, які проводять у відповідних кабінетах, дають можливість учням більш глибоко зрозуміти практичне застосування вивченого.

Використання інтегрованих уроків приносить користь не лише учням, а й самому викладачеві. Спілкуючись з колегами, відкриваєш нові факти, іноді більш глибоко задумуєшся над явищами, на які раніше майже не звертав уваги.

Участь у підготовці та проведенні таких уроків з колегами збільшує багаж знaнь, дає можливість відчути інтеграцію між науками, жодна з яких не може існувати відокремлено від інших, від самого життя.

Процес інтеграції знань відображає загальну закономірність процесу пізнання, який не обмежується лише природничими процесами.

Науково-технічний прогрес, прискорюючи розвиток науки, сприяє цьому процесові, виступає в ролі потужного "інтегрованого фактора" прикладних наук. На всіх рівнях науки, техніки існують глибокі взаємозв'язки: всі галузі органічно пов'язані між собою, а НТР розвиває і ускладнює цей процес.

Концепція міжпредметних зв'язків навколо узагальнювальних навчальних проблем сприяє успішному їх розв'язанню, цілеспрямованому розвитку екологічних понять, комплексному висвітленню різних аспектів. Включення учнів в активну пізнавальну діяльність при вирішенні проблемних питань формує їхні переконання.

 

5.2.  Урок-семінар

Семінар проводиться після кількох (2-4) уроків-лекцій.

3авдання семінару:

1. Перевірити якість засвоєння вивченого матеріалу.

2. Розвивати вміння самостійно працювати з підручником та додатковою літературою, виявляти інтелектуальні здібності учнів, спрямувати навчання на практичне застосування знань.

3. Навчити учнів застосовувати знання, набуті на практиці, для аналізу різних процесів.

Для цього на семінарі використовують різні форми навчання.

Одним з ефективних прийомів, що активізує пізнавальну діяльність, є дискусія. Її основне завдання - сформувати правильний погляд при розв'язанні будь-якої проблеми.

Дискусія якісна тоді, коли учні добре підготовлені, мають опорні знання. Предмет дискусії та її план викладач продумує заздалегідь. Вона може бути побудована на основі двох положень, з яких треба вибрати і довести правильне, або одного визначення чи тези, яку потрібно відкинути чи довести її правильність.

Не менш важливою є підготовка до написання і обговорення рефератів. Тематика рефератів повинна відображати основні питання теми, доповнювати їх або поглиблювати. Підготовка реферату - це робота з документами, додатковою літературою. При підготовці до написання рефератів необхідно враховувати індивідуальні особливості учнів: їхні інтереси, нахили, можливості, проблеми, що їх турбують. Літературу рекомендує викладач. При підготовці реферату учні повинні читати додаткову літературу.

Існують вимоги щодо написання реферату:

а) скласти план викладу;

б) підібрати матеріал для висвітлення питань;

в) прочитати відповідні матеріали;

г) проаналізувати прочитане;

д) коротко записати.

3авдавия семінару - підготувати учнів до самоосвіти, виробити в них уміння навички самостійної роботи.

Ліцейний семінар - це форма колективної самостійної роботи учнів на уроці, яка дає змогу поглибити вивчений матеріал.

Готують учнів заздалегідь. Викладач надає допомогу: розподіляє повідомлення між учнями, допомагає скласти план виступу, слідкує за самостійною роботою учнів, консультує їх.

Головна умова семінару - допомогти учням підготувати відповіді на всі питання.

Виступ повинен мати розгорнутий характер, що свідчить про розуміння питання.

Обговорення намічених питань повинно проводитись У вигляді дискусії, в ході якої вдосконалюється вміння аргументувати свої висновки, що сприяє переходу знань у переконання.

Семінари можуть бути різними за навчальною метою, за джерелом набуття знань, методичних прийомів проведення.

Орієнтовний план

1. Завдання семінару.

2. 3авдання і теми повідомлень для учнів на семінарі.

3. Основні методи і прийоми проведення.

Семінар починається вступним словом викладача, що висвітлює завдання семінару. Разом з тим викладач ставить перед учнями проблему.

Основний час відводиться на обговорення результатів домашньої роботи учнів.

Наступний етап - повідомлення учнів, в ході яких відбувається обговорення, дискусія.

Заключний етап - підведення підсумків роботи. Він включає в себе узагальнення матеріалу, формування вміння робити висновки.

Основний метод семінару - бесіда, в ході якої обговорюються повідомлення учнів, аналізуються схеми, таблиці, ілюстрації, інформація з періодичної преси і додаткової літератури.

В групі №7 було проведено конкурс на кращий реферат по технології опоряджувальних робіт. Учні проявили неабиякі свої здібності і інтузіазм, приклали величезну кількість зусиль. По закінченню терміну здачі, було проаналізовано  всі рефетари за різними критеріями: чітке розкриття; якість оформлення; доведення актуальності даної теми; а також творчий підхід до роботи. Було складено рейтинг, де перша п’ятірка декламувала свої реферати перед групою.  В число першої п’ятірки, точніше шестірки, оскільки двоє учнів посіло 4 місце, увійшли:

1.         Бартосевич Андрій  «Основи кольорознавства в дизайні приміщень»;

2.         Марчук Марія – «Альфрейне опорядження поверхонь»;

3.         Степанчук Олександр – «Опорядження поверхонь нетрадиційними мінеральними штукатурками»;

4.         Пастир Наталія – «Сучасні види штукатурок» і Мучичко Ігор – «Історія виникнення шпалер»;

5.         Струк Максим – «Опорячдження поверхонь сухою штукатуркою».

 

5.3.    Урок-практикум

Він забезпечує проведення практичних робіт з використанням різних джерел інформації. На практикумі вдосконалюються спеціальні та загальнонавчальні вміння і навички, здійснюється застосування знань у нових ситуаціях. Учні розширюють свої уявлення про вивчені явища і процеси, встановлюють причинно-наслідкові зв'язки. На таких заняттях відсутня чітка регламентація навчальної діяльності, існує великий простір для прояву ініціативи і творчості. Учні вчаться планувати свою роботу, здійснювати самоконтроль. Це спонукає до розвитку пізнавального інтересу до предмета, розширює їхній світогляд. На практикумі учні виконують значно більше завдань, ніж на традиційному уроці.

Для організації самостійної роботи для практикуму бажано розробити спеціальні навчальні матеріали.

Їх повинен отримати кожен учень. Ліцеїсти ознайомлюються зі змістом заняття, переліком інформації з історії, необхідної в процесі самостійної роботи. У матеріалах можуть бути використані статистичні таблиці, графіки, діаграми, схеми, фрагменти з науково-популярної літератури, картосхеми. Різний і спектр завдань за змістом, формою, рівнем складності, самостійністю виконання.

Зростає актуальність роботи із зошитом з друкованою основою і забезпечення ним кожного учня.

 

5.4.    Урок-залік

Такі уроки допоможуть викладачеві зрозуміти і розкрити індивідуальні здібності учнів, які, в свою чергу, покажуть начитаність, ерудицію. Підготовку до таких уроків треба починати вже з І-го курсу. А на наступних курсах необхідно вдосконалювати вміння і навички читання серйозного тексту, роботи з картою; зіставляти та аналізувати прочитане; працювати з каталогами, довідниками. Без цих умінь провести такий урок неможливо.

Перш, ніж планувати такі уроки, треба визначити, що ми ставимо собі за мету. Про залік повідомляємо учнів за три тижні. Треба вказати, з яких тем і розділів він буде проводитися, які питання потрібно опрацювати.

Залік допомагає перевірити знання учнів, вміння працювати з літературою і виконувати практичні завдання.

Залік проводять лише на уроці. Учні мають бути готові працювати за пунктами:

1. Знати матеріал залікової теми.

2. Уміти працювати з документами, додатковою літературою.

3. Уміти працювати з картами (схемою).

Проводити залік можна різними способами:

1. Екзаменаторами стають вільні від уроків викладачі.

2. У ролі екзаменаторів виступають більш ерудовані учні, які добре засвоїли тему.

У кінці уроку підводять підсумки.

На уроках бажано використати колективний метод навчання. Наприклад, розв'язування завдань з наступною перевіркою. Клас ділять на 6 підгруп, призначають консультанта. Кожна підгрупа одержує різні картки із завдан­нями. Перше завдання розв'язує і пояснює консультант, решту завдань учні виконують самостійно. Консультанти координують і ведуть облік, а учительслідкує за роботою учнів.  Наприкінці уроку консультант оголошує результати.

5.5.    Уроки-рольові ігри

На уроці обговорюються ті чи інші проблеми, учні вчаться доводити правильність своєї думки і робити-висновки.

Ігри розвивають пізнавальний інтерес, активізують розумову діяльність. Ігра розвиває спостережливість, викладач робити висновки, зіставляти окремі факти.

Під час гри учні краще засвоюють матеріал, вчаться застосовувати набуті знання у нових ситуаціях.

Рольова гра вимагає від дітей прийняття конкретних рішень у проблемній ситуації в межах ролі. Кожна гра має чітко розроблений сценарій, головну частину якого необхідно доопрацювати учням. Отже, пошук вирішення проблеми залишається за учнями.

 

5.6.    Урок-прес-конференція

Така форма уроку розвиває активність, пошукові здібності, вміння розкривати суть певної проблеми, стисло і коротко висвітлювати її, конкретно відповідати на поставлені питання. Вона вчить самостійно здобувати знання.

Підготовка до такого уроку починається за 10-17 днів.

Підготовчий етап уроку полягає у тому, що заздалегідь оголошується тема, день і час проведення конференції.

Потім викладач і учні розподіляють ролі. Визначаються учасники пресконференції. Решта учнів групи діляться на підгрупи, що представляють кореспондентів газет і телебачення. Всі учні отримують випереджальні завдання з теми.

Урок починається зі вступного слова викладача, де він висвітлює обстановку, що стосується теми, оголошує ЇЇ, мету і проблему, над якою працюватимуть ліцеїсти. Потім викладач представляє учасників конференції.

Обов'язковим для присутніх на прес-конференції є ведення конспектів, адже у кінці уроку всі матеріали необхідно здати. Потім виступають доповідачі, а кореспонденти дають запитання.

Після виступів слово надається експертам, які рецензують виступи за такими показниками: готовність; активність;  наявність наочності; реклама; політична грамотність.

Висновок робить один з учнів або викладач, підсумовуючи вищесказане. Далі йде обговорення проблеми. Заключним етапом може бути бесіда, складання таблиці.

 

5.7.    Урок-гра "Що? Де? Коли?"

Група заздалегідь поділена на три команди, обрано капітанів, роздані домашні завдання, підготовлені номери команд, картки обліку з прізвищами капітанів.  Для проведення уроків використовують прилади, з якими учні працювали під час вивчення розділу, таблички з формулюваннями для розмітки, кодоскоп, гонг, емблема клубу "Що? Де? Коли?" (Сова - символ мудрості.)  Гра проходить у 6 етапів.

І. Вступне слово викладача.

ІІ. Розминка. Повторення всіх ключових питань теми, в яких враховуються міжпредметні зв'язки.

ІІІ. Визначення часу на обдумування запитання і кількості балів за відповідь. Арбітрів обирають  з-поміж учасників гри.

ІV. Гра "Що? Де? Коли?"

V. Підведення підсумків. Підраховують бали з урахуванням виконаного домашнього завдання, картки обліку кожної команди заповнюють арбітри. Капітани команд і викладач підводять підсумки.

VІ. Заключне слово викладач.

 

5.8.    Урок-КВК

КВК дуже популярний серед учнів. Такий вид роботи можна використовувати на повторювально-узагальнювальних уроках.  У процесі підготовки учні вчаться творчо мислити, "добувати" знання, швидко знаходити правильну відповідь і подавати їі винахідливо. Вчаться уважно вислуховувати і розуміти своїх товаришів, допомагати їм.

Організація і проведення КВК .

Результат залежить від правильної організації і підготовки. КВК - це гра, змагання і неможливо збирати команду напередодні змагання. Тому команди формують за один - два тижні до КВК Діти обирають капітана і розподіляють обов'язки художника, кореспондента, історика, картографа і т. д. Викладач дає домашнє завдання: повторити параграфи, хронологію, відповісти на питання для узагальнювального повторення теми. Підготувати суперникам кросворди із 5-6 питань і творче завдання-подорож.

Завдання викладача на підготовчому етапі - залучити всіх учнів, перевірити знання кожного, оцінити Їхню діяльність на уроці і при підготовці до нього. Адже мета гри - розвивати потребу в дітей готуватися разом з товаришами, самостійно і допомагати всім членам команди.,

Для емоційного настрою має значення й обстановка. Можна переставити столи, використати музику, слайди, оформити кабінет плакатами, газетами, гаслами.

Урок починає учитель, він же ведучий КВК, він же старший суддя. КВК триває урок (45 хв.) Кожна правильна відповідь оцінюється балами. За порушення дисципліни, шум, підказку бали знімаються.

Діти ознайомлені з правилами гри заздалегідь, тому почувають себе впевнено.

Умови конкурсу

Привітання. Команди складають і готують його заздалегідь. Привітання це візитна картка команди. Воно у великій мірі сприяє створенню дружньої атмосфери. У привітанні мають бути відображені назва, емблема і гасло команди. Привітання повинно бути пов'язане з темою КВК, із зверненням докоманди-суперниці.

Конкурс-розминка. Викладач пропонує визначити, що означають цифри, назви, записані на картках. Це конкурс для всіх учасників команд. Темп, в якому пройде розминка, і визначить темп всієї гри.

Конкурс-естафета. Кожна команда отримує указку - естафетну паличку. Представники команд по черзі підходять до карти і показують об'єкти, що вивчались. Учні передають один одному указку, кожен повинен показати будь-який об'єкт на карті. Викладач робить для себе помітки: за кожну правильну відповідь - 1 бал. Якщо об'єкт був показаний або названий неправильно, то бал не зараховується. Але якщо його названо повторно, то за неправильність знімається попередній бал. У підсумку викладач оголошує кількість балів, одержаних кожною командою.

Конкурс картографів. На картках або на плівці кодоскопу нанесені контури певних об'єктів, які вчитель пропонує одному-двом членам команди ви значити і показати на карті.

Конкурс художників. У художній формі передати певні події.

Конкурс істориків. Учасники відповідають на питання з історії.

Конкурс знавців. Усім членам команди викладач пропонує питання з теми, яку вивчали.

Конкурс "Історичний бій". Один із членів команди ставить запитання іншій команді, називаючи при цьому прізвище того, хто має відповідати. Якщо прозвучить правильна відповідь, то команда отримує можливість задавати питання. Якщо питання залишиться без відповіді, то учень, який має відповідати, стає умовно "вбитим". Якщо відповість наполовину правильно, то він вважається "пораненим". Бій продовжується доти, поки не будуть вичерпані всі питання. У кінці конкурсу викладач визначає, скільки залишилося "живих" (по 1 балу) і скільки "поранених" (по півбала).

Конкурс капітанів. Викладач дає питання, які потребують додаткових знань з теми.

Конкурс "Домашнє завданвя". Команди зображають будь-який процес чи подію. Суперники повинні відгадати її. Можна виступ зробити музичним, костюмованим, з танцями, піснями, з приготуванням національних страв.

Конкурс мандрівників. На початку КВК два учасники отримують завдання скласти цікаві історії за заданим маршрутом подорожі. Учасники самі визначають найцікавішу розповідь.

При підведенні підсумків викладач вказує, що учням вдалося, а на що потрібно звернути увагу.

В основному урок КВК - це повторення теми і розділу. Змагання складаються з шести конкурсів - етапів.

1. Привітання команд. Домашнє завдання.

2. Розминка: команди задають одна одній питання, на які члени команди повинні відповісти.

3. Домашнє завдання. Перевірка домашнього завдання.

4. Члени команд виконують по три завдання.

5. Завдання капітанам і членам команд.

6. Заключний етап - підведення підсумків.

 

5.9.    Урок-капітал-шоу "Поле чудес"

Готуючись до уроків, учні вчаться складати кросворди і ребуси.

Гру "Поле чудес" можна провести для повторення нового матеріалу, при перевірці домашнього завдання, на повторювально-узагальнювальному уроці. В грі використовують різні слова, поняття, визначення.

Клас ділять на дві-три команди (скільки рядів, парт у класі). Представники кожної з команд почергово називають букви у слові, схованому під клітинками. Відгадавши букву, команда одержує бал, а не відгадавши - 0.

У грі використовується вовчок і цупкий папір, на якому намальовано коло. Воно поділене на такі сектори: "Пїдказка теми" (якщо стрілка зупиниться у цьому секторі, то викладач-ведучий може підказати, якої теми це слово стосується), "Пропусти хід", "Підказка букви" (у цьому випадку гравцеві пощастило, вінотримує підказку на будь-яку букву, навіть, якщо першу назвав неправильно).

Незаповнений чистий сектор дає право учасникові назвати свою букву чи слово.

Можна провести гру як телевізійне капітал-шоу. Краще всього проводити такі уроки як підсумкові з теми чи розділу.

Треба підбирати слова, найбільш важливі поняття, визначення, пов'язані з вивченням теми.

До початку гри малюють на дошці рамку для слова, що відповідає кількості букв. Учні починають відгадувати букви. Ті, що сидять за першою партою першого ряду (якщо їх сидить двоє), самі вирішують, хто буде називати перший. Бали одержують обоє. Якщо букву не відгадали, то хід переходить до учнів, що сидять за першою партою другого ряду і т. д.

Якщо хто-небудь відгадає букви два рази підряд, то він може одержати 6 балів, і хід передати іншому учневі.

Якщо хтось хоче відгадати все слово вiдpaзy, то йому надається таке право. При неправильній відповіді учень вибуває з гри (без оцінювання), а при правильній отримує можливість заробити 8 балів.

9-10 балів ставиться тоді, коли учень може розповісти, що означає відгадане слово, а при необхідності й показати на карті.

При підказці замінюють слово. Але, як правило, підказок не буває, кожен хоче одержати високі бали.

 

 

План проведення нестандартного уроку в групі №8

(Штукатур. Маляр. Лицювальник-плиточник)

Підсумкове заняття з теми «Загальні положення про штукатурні роботи»

Тип уроку: урок-змагання

Мета уроку: перевірка знань учнів

Група розбивається на три команди. Кожній команді надається карта-завдання з переліком тестових завдань,  кросвордами і запитаннями до них.

І. Частини будівель.

По вертикалі: 1. Частина будівлі, яка поділяє внутрішній простір будівлі на окремі приміщення.

По горизонталі: 1. Вертикальний виступ на стіні. 2. Розширення верхньої части­ни колони. 3. Криволінійна перемичка. 4. Маленька ба­лочка, яка перекриває проріз. 5. Простір між дахом і верхнім перекриттям. 6. Ча­стина будівлі над вхідними дверима. 7. Частина будівлі, яка відокремлює поверхи. 8. Доріжка навколо будівлі біля цоколя. 9. Підземна частина будівлі, що сприймає на себе всі навантаження і передає їх на основу. 10. Нижня части­на фасаду. 11. Маленький карниз над проріззю.

 

II. Інструменти штукатура.

По вертикалі: 1.Інструмент для роботи у незручних місцях і для про­різання рустів (маленька кельма).

По горизонталі: 1. Інструмент для провішування стелі. 2. Інструмент для розрівнюван­ня розчину. 3. Інструмент для загладжування штукатурки. 4. Відсругована двометрова рейка. 5. Інструмент для розр­івнювання простої штукатур­ки. 6. Інструмент для насікан­ня під штукатурку. 7. Інстру­мент для виконання безпіскової накривки. 8. Інструмент для оздоблювання кам'яної штука­турки. 9 Інструмент для вста­новлення кута. 10. Інструмент для накиду і намазування роз­чину.

III. Звичайна штукатурка.

По вертикалі: 1. Пристрій для виконання штукатурних робіт на висоті більше 4 м.

По горизонталі: 1. Штукатурка "під сокіл". 2. Штукатурка "по маяках". 3. Визначення відхилень від вертикалі або горизонталі. 4. Надання штука­турці гладкої поверхні. 5. Основний шар штукатурки. 6. Верхній шар пол­іпшеної штукатурки. 7. Зрізана пірамідка з розчину або металева для влаш­тування маяків. 8. Борозни на цегляній і бетонній поверхнях 3-5 мм завг­либшки на відстані 50-80 мм. 9. Нанесення розчину на поверхню. 10. Смуга розчину на поверхні стіни або дерев'яні чи металеві рейки на відстані 1,2-1,5м одно від одної.

5.10.                      Урок-фестиваль

Така форма уроку сприяє розвиткові навчальних здібностей і адаптуванню учнів до реалій сьогодення. Урок має ігровий характер, і гра максимально наближена до реалій сучасного життя. Можна організувати "кінофестиваль". Це буде свято ліцейної творчості, учнівського інтелекту, урочистий огляд творчих практичних робіт дітей.

"Кінофестиваль" краще провести таким чином: весь клас на початку уроку ділять на групи: лауреати, кінокритики, незалежна преса, бізнесмени, незалежний реєстратор, рекламні агенти, глядачі, журі. Кожен з учасників повинен мати чітко визначену функцію.

Головний зміст і завдання даного практичного заняття полягає не тільки в тому, щоб більш грунтовно засвоїти матеріал попереднього уроку, а й представити свою практичну роботу, свої знання у вигляді твору і спробувати продати його за всіма законами і правилами цивілізованої ринкової економіки. Коли учень починає презентувати свою роботу, він потрапляє у світ, хай і штучно створений, сучасного культурного економічного життя, у світ конкуренції і коньюктури.

Необхідно ретельно продумати механізм взаємодії між учасниками туру з тим, щоб всі вони були предметно зацікавлені у результатах співпраці. Реальним їхнім "заробітком" повинна стати оцінка знань, зароблена напруженою розумовою працею.

Лауреати мають перед собою чітке завдання: не тільки грамотно презентувати свою роботу, а й переконати всіх учасників у тому, що кращої роботи просто неіснує в природі. Їхня кінцева мета - продати свою роботу бізнесменам. Для цього вони наймають рекламних агентів, можуть сформувати групу підтримки, використати найрізноманітніші прийоми менеджменту і маркетингу для того, щоб журі присудило високу оцінку їхнім роботам, щоб вони користувалися попитом.

Кінокритики свою роботу на конкурсі сдрямовують на виявлення недоліків, хиб у роботах лауреатів. Вони повинні розкритикувати ті роботи, які не мають цінності в історичному жанрі, певних художніх норм, мають концептуальні помилки або відхилення. Їхнє завдання полягає в тому, щоб аргументовано і професійно переконати журі знизити бал лауреатові.

Незалежна преса повинна за допомогою правильно поставлених питань найбільш повно розкрити зміст роботи, її ідейну спрямованість, художній стиль, особливості творчого процесу автора,а також якісь цікавинки з власного життя автора, найбільш цікаві риси його характеру, що виявилися завдяки його роботі.

Бізнесменам належить особлива роль. Вони повинні вміло зорієнтуватися у цінностях презентованих на конкурсі робіт, добре вивчити і знати коньюктуру, володіти знаннями з менеджменту та маркетингу. Уважно спостерігати, як формується в процесі конкурсу імідж автора, його робота. Бізнесмен повинен зробити правильний вибір і купити ту "кінострічку", подальший прокат якої принесе йому найбільший касовий збір.

Рекламні агенти працюють, як правило, на замовлення лауреатів. Робота може бути організована або за контрактом, або у складі кінокомпанії, яка презентує свою роботу. Під час своєї роботи рекламні агенти самі обирають форми і прийоми рекламної діяльності. Головне Їхнє завдання - так розрекламувати "кінострічку", щоб її купили.

Глядачі - це всі, хто є присутніми на цьому конкурсі. Звичайно, якщо вони виступають з позицій особистих інтересів, а не корпоративних, то мають право давати запитання, висловлювати свої думки, у тому числі через пресу. Думка глядачів може позначитися на прийнятті рішення журі.

Журі оцінює представлені на конкурсі роботи, вміння конкурсантів презентувати їх, поводитися перед публікою, дотепно відповідати на каверзні та провокаційні питання, вміння бути толерантним, інтелігентним, оригінальним. Також журі визначає по одному кращому представникові від кожної категорії учасників, тобто серед журналістів, критиків, бізнесменів, глядачів.

Як краще оцінити участь учнів у фестивалі?

Це можна зробити досить легко. Але перед цим викладач мусить покласти в основу своєї системи оцінювання один головний принцип: оцінюються в першу чергу участь учня в роботі, його активність, а потім уже знання. Досвід практичної роботи доводить, що, по-перше, такий підхід суттєво змінює психологічний клімат у класі, по-друге, учні все ж таки намагаються виявити поряд з активністю справжні знання. Щоб викладач не відволікався від процесу та­кого інтенсивного уроку, він призначає серед учнів незалежного реєстратора, який фіксує участь учнів у роботі на уроці. Можна завчасно визначити, яка кількість активного виявлення своїх знань учнями заслуговує 12, 11, 10 і т. д. балів. У кінці уроку незалежний реєстратор знайомить учнів із результатами Їхньої роботи.

 

5.11.                      Урок-аукціон

"Товаром" на уроці-аукціоні є знання учнів. "Товар" на аукціоні - це "лот", продавець - "купець". Ведучим бажано бути викладачеів.

Підготовка до уроку здійснюється за 2 тижні. Призначаються 4 "купці", які готують лоти, а також "банкір", який відповідає за підготовку аудиторії і зведеної таблиці результатів аукціону. Аудиторія - учні, які добре встигають з предмета.

Інші учні утворюють 4 "акціонерні товариства" (АТ) по 6 учнів у кожному. Товариства обирають своїх "президентів".

"Президентам" видають перелік питань для повторення, список рекомендованої літератури. Вони організовують повторення матеріалу в своїх АТ і підготовку своїх емблем і гасел.

Кожний "купець" готує 2-3 лоти (завдання) під керівництвом і контролем викладача. Оцінку відповідей учнів дають "купці", тому вони повинні бути дуже добре підготовленими до виконання своїх обов'язків. Перед уроком розстав­ляють столи в аудиторії, а на початку уроку ведучий оголошує відкриття аукціону, представляє "купців", "банкірів", "президентів". Потім АТ представляють свої емблеми і гасла.

Максимальна оцінка - 2 бали. Цей конкурс оцінюють 4 "купці". "Банкір" визначає середній бал кожного АТ, записує в таблицю результатів аукціону. Потім ведучий по черзі надає слово "купцям" для представлення "лотів" (завдань).

ЛОТ  №1 - перевірка АТ на "платоспроможність", тобто підготовленість учнів із даної теми. Лот - це 10 запитань, на які треба дати відповідь "так" чи "ні". Перший "купець" повільно і чітко читає запитання лота. Члени АТ за відповідь "так" піднімають руки, за відповідь "ні" - не піднімають. Облік кількості піднятих рук з кожного запитання ведуть у підготовлених першим "купцем" картках "президенти" АТ, але не в своєму товаристві, а в сусідньому (перед початком цього конкурсу "президенти" переходять до сусідів).

Облік кількості правильних відповідей і середнього балу по картках, зібраних у "президентів", здійснює перший "купець" і передає "банкіру" відомості для зведеної таблиці, виконаної на цупкому папері.

ЛОТ №2 - знання умов, причин, визначень. Другий "купець" вивішує цей лот, виконаний у вигляді таблиці на аркуші формату Аl, на штативі для загального огляду, а також дає на кожний стіл АТ аркуш (формат А4) з індивідуальним завданням. 3авдання для товариств різні, а запитання - однакові.

Оголошуються умови конкурсу: час на підготовку - 5 хв. Максимальна оцінка - 4 бали (за кількість запитань). За правильне доповнення або виправлення інше товариство може одержати заохочення у вигляді 1 бала. Оцінку відповідей здійснює другий "купець" і передає "банкіру" для заповнення зведеної таблиці (облік ведуть за лотами у зростаючому порядку).

ЛОТ №3 - перевірка знань історичної хронології. Кожному АТ дається по три історичні дати. Треба вказати на правильність запису дат, якщо записані неправильно - виправити помилку. Цей лот готує і представляє третій "купець". Час на обговорення - 5 хв. Максимальна кількість балів - 3. 3аправильне доповнення чи виправлення інше АТ одержує заохочення - 1 бал. Третій "купець" оцінює відповіді та передає результати "банкіру" для зведеної таблиці.

ЛОТ №4 - для емоційного розвантаження і зміци виду діяльності - "чорна скринька". АТ повинні мати опис, зроблений третім "купцем", визначити, що за проблема схована у "чорній скриньці". Час на обдумування - 2 хвилини. АТ, яке перше відгадає запитання "чорної скриньки", одержує 2 бали, решта - о.

ЛОТ №5 - розшифровка ребуса. Представляє себе четвертий "купець". Кожне АТ протягом 3 хвилин повинно розшифрувати ребус, написати розшифрований вираз (слово) на аркуші паперу і здати "купцеві". За кожну зекономлену хвилину додають 1 бал. Через 3 хвилини "купець" оголошує результати.

Ведучий підводить підсумок:

- за активну участь у підготовці і проведенні аукціону "купцям" і "банкірам" виставляють по 11-12 балів.

- членам АТ, яке зайняло перше місце, виставляють 11 балів, за друге - 9, за третє і четверте - 7-6. (Учням дозволяється перездавати тему з метою підвищення балів.) Зведена підсумкова таблиця результатів аукціону дозво­ляє викладачеві проаналізувати рівень підготовки групи з теми.

При підготовці до уроку "купцям" і викладачеві необхідно врахувати:

1. Обов'язково на цупкому папері (формат Аl) повинна бути заготовлена загальна картка лота. Для загального огляду її вивішують біля дошки на штативі. Це дозволяє підтримувати високу активність та інтерес учнів протягом усього уроку, а членам АТ слідкувати за правильністю відповідей сусідів, вносити поправки, доповнення і "заробляти" додаткові бали.

2. Запитання на кожному лоті повинні бути однаковими для всіх АТ, а завдання - різними.

3. Кількість балів за лот повинна дорівнювати кількості запитань, щоб "купець" міг оцінити відповідь АТ з кожного питання.

Загальна оцінка за лот складається з суми балів, одержаних товариством за кожне запитання лота. Це полегшить "купцям" зробити підсумки конкурсу і оцінити відповіді.

Під час проведення уроку-аукціону ведучому необхідно змінювати черговість відповідей АТ і слідкувати за тим, щоб кожний член АТ давав відповідь тільки на один з лотів (не "торгував" за інших).

Необхіднн'ми реквізитами уроку є, гонг, дерев'яний молоток, секундомір.

 

5.12.                      Урок-брейн-ринг

Брейн-ринг - відома телевізійна гра, де стартом є складне цікаве запитання, а фінішем - правильна відповідь. Необхідно швидко зреагувати, адже часприйняття рішення обмежений.

Оргапізаційні пuтання:

1. Наявність спеціально обладнаного приміщення (кабінету), кількість ігрових столів відповідає кількості команд.

2. На кожному столі сигнальний пристрій або дзвінок, який сповіщає ведучого про готовність команди відповідати.

3. Згідно ,з умовами гри потрібно одного ведучого, який одночасно будеорганізатором і арбітром гри (як правило, це викладач).

4. у І-му турі брейн-рингу команда повинна дати правильну відповідь на три запитання, лише тоді вона може зайняти стіл лідера.

5. Команда, яка найдовше втримається за столом лідера, вважається переможцем гри.

6. Підготовка запитань для брейн-рингу.

Апаліз результатів

За результатами гри можна зробити висновок щодо рівня підготовки учнів класу з даної теми, Їхнього вміння логічно мислити, швидко приймати рішення'

 

5.13.                      Урок-бесіда за "круглим столом"

У кабінеті повинна бути група людей (учнів, ведучих), які могли б на себе взяти роль відповідачів на поставлені питання з теми заняття 1. Решта учнів становлять аудиторію, їхня роль зводиться в основному до постановки питань ведучим.

Негативним є те, що клас ділять на дві половини - активну і пасивну.

Підготовку до уроку проводять заздалегідь. Учням дають список рекомендованої літератури і теми, які треба повторити.

Четверо учнів за допомогою викладача готують виступ (на 5-8 хв.). Ведучий - викладач.

Урок починають зі вступного слова викладача.

Далі виступають учні з певних проблем, над якими вони працювали.

На дошці вивішують чи записують питання для обговорення, або ліцеїсти задають питання учням, які виступають.

Обговорення повинно відбуватися коректно. у кінці уроку робиться висновок з відповідної проблеми.

Дається оцінка роботи групи і окремих учнів.

 

5.14.                      Урок-диспут

Дискусія, розгляд, дослідження. Це обговорення спільного питання, проблеми з метою правильного вирішення. Дискусія виникає внаслідок спілкування викладача і учнів, один з одним, у процесі вирішення проблемної ситуації.

Механізм виникнення дискусії: проблемна ситуація, що характеризує психологічний стан учнів, поряд з інтелектуальними труднощами супроводжується підвищенням пізнавальної активності і бажанням розібратися у проблемі.

Будь-яка дискусія включає три компоненти:

1. Пізнавальний. Пізнавальний включає знання про предмет, що викликає суперечку і проблемну ситуацію, яка виникла.

2. Операційно-комунікативний. Операційно-комунікативний означає вміння вести суперечку, відстоювати свою точку зору, володіти способами здійснення логічної операції.

3. Емоційно-оціночний.

Емоційно-оціночний включає емоційні переживання, потреби, цінності, відносини, мотиви, оцінки.

Дискусія повинна бути частиною навчального процесу. є декілька видів дискусії:

1) спонтанна дискусія, що виникає в ході спільного вирішення проблеми всіма учнями чи групою учнів. Це буває тоді, коли проблема учням дуже близька;

2) заздалегідь запланована дискусія. Для цього учнів попередньо ознайомлюють з предметом суперечки. Вони опрацьовують відповідну літературу. Учні мають достатньо знань для розв'язання проблеми.

Для дискусії характерні такі поняття: знання, вміння, навички, досвід творчої діяльності.

Необхідно назвати мету уроку. Може бути попередньо даний учням текст і після його прочитання висувається проблема. Поділяють дискусії і за кількістю учасників. Коли в дискусії беруть участь два учні, то це дискусія-діалог. Є групові дискусії, де задіяні групи, і є масова дискусія, в якій залучені всі учні.

Етапи підготовки і nроведення:

Мотивація, пов'язана з підготовкою до дискусії. Треба стимулювати інтерес учнів до проблеми, суперечки. Для цього готують яскраві уривки або цитати з  книг, які викладають зміст суперечки чи позицію обох сторін. Для дискусії можна скористатися  глобальними проблемами з екології

Запитати учнів, з якою точкою зору вони згідні.

Дискусію проводять на тему, що цікавитр учнів, близька їм.

Вимоги до дискусіі:

1. Проблема повинна відповідати вікові і накопиченому досвідові.

2. Учням необхідно володіти темою, яка спирається на знання, вміння, досвід.

3. Дискусія повинна розвиватися з основних питань, нести в собі суть протиріччя. Дискусія - суперечка по суті, в ході якої учні отримують важливі цінності.

При підготовці викладач повинен чітко сформулювати завдання, бажано з поясненнями, що розкривають суть проблеми, і питання про можливі шляхи її вирішення. Доцільно з цього приводу звернутися до думок учених. При підготовці учнів ознайомлюють з відповідною літературою, список якої треба дати заздалегідь.

Пам'ятка  "Як працювати з додатковою літературою": прочитайте відповідні сторінки; визначте свою позицію щодо дискусійного питання; зіставте свою оцінку з авторською; подумайте, яку позицію і як будете відстоювати.

Під час виступу необхідно обr'рунтувати тему та її вибір, уточнити умови, вказати на ключові моменти, створити необхідний настрій. Важливий сам момент суперечки, вміння аналізувати свої погляди. Ведучий дискусії (викладач) повинен розмірковувати з учнями. Не треба добиватись однозначної оцінки.

Пам'ятка  "Як вести дискусію"

1. Вступаючи у дискусію, необхідно виявити предмет суперечки.

2. У суперечці не допускати підвищення голосу, поважати думку товаришів.

3. Грамотно і чітко ставте питання.

4. Формулюйте головні докази.

 

 

Пам'ятка "Про порядок дій У думках"

1. Вислухайте питання і визначте подумки проблему.

2. Сформулюйте гіпотезу.

3. Дайте пропозицію, чітко її аргументуючи.

4. Вислухавши докази товаришів, що мають протилежну точку зору, знайдіть сильні та слабкі сторони.

5. Заперечте їхні докази.

6. Що дала вам дискусія?

Учитель повинен скеровувати учнів, ставлячи питання.

Майстерність учителя полягає у тому, щоб, вчасно помітити, відчути момент закінчення дискусії, щоб не повторювати сказаного.

У кінці уроку треба підвести підсумки, проаналізувати висновки, виставити бали.

Оцінка дискусії:  задоволення, що отримали учні після дискусії; уміння учнів правильно, логічно викласти свою і чужу думку; культура дискусії; уміння учнів користуватися прийомами доказовості; набуття нових знань; уміння зрозуміти точку зору іншого; живий обмін думками.

5.15.                      Урок-вікторина

До уроку кабінет оформляють відповідним чином: на стінах емблеми та привітання команд, фотографії. Учні визначають журі і суддю-інформатора.

І етап уроку присвячується історії. Кожній з команд пропонують по 3-4 завдання, які треба розв'язати у визначений термін. З кожною командою працює по два члени журі. Вони перевіряють правильність відповідей, фіксують час, який було затрачено на виконання завдань.

ІІ етап - конкурс капітанів. Кожному капітанові допомагає команда. Колективний пошук, дух змагання дозволяє систематизувати набуті знання, зосередити увагу на найважливішому.

ІІІ етап - змагання команд. Кожна команда пропонує команді-суперниці по п'ять завдань, на їх обдумування відводиться не більше трьох хвилин.

Викладач бере активну участь в обговоренні (то в ролі консультанта, то як учасник команди, інколи допомагає журі).

Уроки-вікторини цікаві тим, що дають можливість всебічно розглянути проблему, знайти найбільш вдале вирішення. Такі уроки виховують почуття колективізму, розвивають допитливість, вчать самостійності.

 

5.16.                      Урок-вистава

На відміну від рольової гри, вистава передбачає більш чіткий сценарій, який регламентує діяльність учнів безпосередньо на уроці та збільшує Їхню самостійність під час підготовки сценарію.

Театралізовані вистави спрямовані на те, щоб викликати інтерес до навчання, і спираються на образне мислення, фантазію, уяву учнів. При підготовці вистави відсутній будь-який тиск на учнів у висвітленні конкретноїісторичної ситуації. Знання, які учні засвоїли на попередніх уроках, вони можуть використати зараз. Персонажі залишають можливість глядачеві самостійно обміркувати історичну ситуацію і зробити власні висновки.

Учні, які виконують ролі, заздалегідь готують собі костюми, ближче знайомляться з історичною особою, яку будуть представляти, її характером, поведінкою, зовнішністю. Вони вивчають потрібні слова, вчаться, як себе поводити у відповідній ситуації. До уроку готують необхідне обладнання.

Урок починають з бесіди чи з характеристики певної історичної ситуації.

Це підводить учнів до глибшого сприйняття вистави. Безпосередньо перед виставою учні отримують завдання та запитання, на які вони знайдуть відповіді, переглянувши виставу.

Тоді розігрується театралізована вистава.

Після перегляду вистави вчителеві треба повернутися до проблемних питань. Це можуть бути усні відповіді, складання таблиці або короткі записи у зошиті.

У кінці уроку проводиться бесіда з групою, учні роблять висновки.

Колективне творче виховання

Технологія підготовки й проведення колективних творчих справ (методика І.П.Іванова).

Колективна творча справа (КТС) - спільний пошук кращих рішень життєвоважливих завдань, тому що робиться спільно з дітьми і дорослими - виконується, організовується, задумується, вирішується, оцінюється, у кожній КТС вирішується цілий ряд педагогічних завдань, відбувається розвиток колективістських демократичних основ життя, управління, активного ставлення до оточуючого середовища,

Етапи КТС - завдання організатора в тому, щоб спрямувати КТС на збагачення колективу й осооистості соціальним цінним досвідом, на удосконалення кращих людських здібностей, потреб і відносин,

Перший етап - тема і напрямок справи -Організатор повинен допомагати учням у виборі теми і напрямку справи. Проте треба зро6ити так, щоб це йшло від самих дітей. Організатор бере участь у конкурсі нарівні з дітьми і пропонує свої варіанти. На загальних зборах Заслуховуються І обговорюються всі варіанти. Один із них відбирається для здійснення і створюється вільний проект.

Другий етап - рада справи - Вибирається рада справи, куди входить і дорослий організатор, Рада справи, спираючись на пропозиції первинних колективів. опрацьовує обраний варіант. Організатор спрямовує творчу справу на розвиток в учнів творчого пошуку.Не потрібно нав'язувати свої пропозицій  дітям, нехай вони прозвучать як ше один внесок у загальну справу, що обговорюється з іншими. Дуже важливо тактовно, ненав'язливо брати участь у роботі мікроелементів.

Третій етап - підготовка справи -Колективна підготовка справи. Тут організатор разом з керівним органом уточнює, корегує план її підготовки і правила проведення, потім безпосередньо організовує виконання цього плану. Учні повинні брати активну участь у роботі над планом

Четвертий етап - проведення КТС. Ця стадія характеризується здійсненням конкретного плану, розробленого керівним органом з усіма корективами, які були внесені його учасниками під час підготовки КТС. Організатор слідкує за тим, як саме учні проводять колективну справу. Він допомагає учням у вирішенні тих чи інших питань, які виникли у дітей під час роботи. Головне для організатора , як керівника і провідного учасника КТС, - збуджувати і зміцнювати мажорний план, дух бадьорості, впевненості у власних силах, у свої здібності нести людям радість, прагнення перебороти будь які труднощі.

П' ятий етап - колективне підбивання підсумків КТС. На цій стадії важливу роль відіграють загальні збори учасників проведеної справи: це можуть бути або збори, на яких обговорюються життя колективу за минулий період, або спеціальні збори - "вогник", присвячені результатам даної справи. Організаційний момент бере на себе організатор. Спочатку в мікроколективах (де кожен висловлює свою думку), а потім спільно розв'язуються питання, які стосуються позитивних сторін підготовки і проведення КТС (Що було добре? Що нам удалося з наміченого? Завдяки чому? ), недоліків і помилок ( Що не вийшло') Чому?) і, що особливо важливо, уроків на майбугнє ( Що нам варто використати надалі? Перетворити в традицію? Як діяти по іншому.

Шостий етап - післядія КТС. На цій стадії виконуються рішення, які були прийняті загальними зборами. Роль організатора спрямована на роботу в мікроколективах. Тут вносяться зміни в чергові творчі доручення доручення мікроколективами ,спрямовується робота з літературою, де говориться про питання КТС, намічається КТС Організатор повинен направити виконання рішень КТС у таке русло, в якому кожна КТС стала б ефективним засобом розв'язання виховних завдань. Колективна творча справа - це конкретне втілення багатогранної громадянської турботи в єдності трьох й сторін: практичної, організаторської, виховної.

 

6.           Форми роботи на уроці

Проведення будь-якого типу уроку передбачає застосування відпровідних форм навчальної роботи учнів, кожна з яких має відповідну методику організації. Основними формами роботи на уроці є індивідуальна, фронтально-колективна, групова.

Індивідуальна робота. Передбачає самостійне виконання учнем навчального завдання на рівні навчальних можливостей (темпу роботи, рівня підготовки). Можлива безпосередня допомога викладача (допомога й підбадьорювання під час самостійної роботи) і опосередкована (виконання домашнього завдання за рекомендаціями викладача). Застосовують індивідуальну роботу за програмованого, комп'ютерного навчання, для перевірки знань.

 Фронтально-колективна робота. Означає постановку перед групою проблемних питань або пізнавальних завдань, у вирішенні яких беруть участь усі учні: вони пропонують варіанти розв'язання, перевіряють, обґрунтовують, розвивають найбільш вдалі, відкидають неправильні. Викладач при цьому керує колективним пошуком рішень, спрямовує пізнавальну активність учнів.

 Групова робота. Полягає у спільних зусиллях учнів щодо вирішення поставлених викладачем завдань. Вони здійснюють планування, обговорення і вибір способів вирішення навчально-пізнавальних завдань, взаємоконтроль і взаємооцінку.  Серед форм групової роботи основними є: ланкова, бригадна, парна.

Ланкова форма передбачає організацію навчальної діяльності постійних груп учнів з 4—6 осіб (на чверть або навчальний рік) з однаковою або з різною успішністю. Ефективнішою є група зі змішаним складом учнів (учні з високими, середніми та низькими навчальними можливостями). Вони працюють над єдиним завданням (викладач пояснює матеріал, у групах здійснюють повторний аналіз за питаннями, запропонованими викладачем). Оптимальна тривалість роботи в групах 5—7 хв. для І курсу, 10—15 хв. — ІІ курсу, 15—20 хв. — ІІІ курсу.

Бригадна форма передбачає формування тимчасових груп учнів для виконання навчальних завдань. Є два різновиди організації їх роботи: кооперативно-груповий (кожна група виконує частину загального завдання, що доцільно при вивченні великого за обсягом матеріалу), диференційовано-груповий (завдання з урахуванням їх складності розподіляють між учнями з різними навчальними можливостями).

Парна робота полягає в допомозі сильного учня слабшим, у взаємодопомозі. Склад пар визначає викладач, враховуючи симпатії або можливості учнів. Пари можуть мати постійний і змінний склад. Головне за парної організації навчальної діяльності — взаємонавчання і взаємоконтроль. Згідно з методикою цієї системи викладач готує картки з диктантом для кожного учня; один учень читає текст, другий пише, потім навпаки; учні обмінюються написаним і перевіряють його; той, хто допустив помилки, робить усний розбір під контролем партнера; потім партнери зміняюються і все починається спочатку, але з іншими текстами.

Групову навчальну роботу застосовують при виконанні лабораторних і практичних робіт, на навчально-дослідних ділянках, на уроках з основ наук — під час засвоєння, повторення, застосування, узагальнення і систематизації знань. Типова структура групового заняття: перевірка домашнього завдання, підготовка до групової роботи (інструктаж учнів про послідовність дій, роздача карток з однаковими або диференційованими завданнями, створення проблемної ситуації, постановка проблеми), ознайомлення із завданням, обговорення і складання плану виконання завдання, звіт про виконану роботу.

 

7.           Дисципліна на уроці

Дисципліна — свідоме дотримання учнями правил і норм поведінки, чітке й організоване виконання ними своїх обов'язків, підпорядкування громадським інтересам.

Вона зумовлена як вимогами суспільної дисципліни, так і особливостями внутрішкільного життя. Служить вихованню необхідних моральних якостей молодої людини, їй властиве визнання авторитету викладач, батьків, свідоме дотримання правил і норм ліцейного життя, належна самоорганізація і самоконтроль, повага до інших. Дисципліна учня формується, насамперед, за умови чіткої організації режиму його життя і праці, узгодженості вимог до нього ліцею і сім'ї.

Виховання свідомої дисципліни — одне із важливих завдань ліцею. Порушення дисципліни спричиняють низька якість виховного й навчального процесу, що зумовлено непрофесійними діями викладача (нецікавий виклад матеріалу, невміння організувати діяльність учнів). Іноді учні не можуть заспокоїтися після події, що сталася перед уроком, або збуджені, очікуючи захід, запланований після занять. Нерідко порушення дисципліни викликане погіршенням особистих взаємин учнів з викладача, його грубим, нетактовним ставленням до дітей. Знання причин у кожному конкретному випадку дає вчителеві змогу знаходити адекватні способи для їх усунення.

Дбаючи про належну дисципліну учнів, викладач мав би виходити з таких педагогічних позицій:

1. Попередньо ознайомитися з індивідуальними особливостями кожного учня, передбачивши можливі відхилення у їх поведінці.

2. У перші дні роботи слід поставити чіткі вимоги, попередньо обговоривши їх на спільних зборах групи і прийнявши як волевиявлення колективу, своєрідний кодекс поведінки. Надалі неухильно домагатися їх виконання.

3. Виявляти повагу до дітей, не допускати приниження їх гідності.

4. Уникати хворобливого реагування на дріб'язкові пустощі, необдумані, ненавмисні дії та вчинки учнів, зумовлені їх недостатнім соціальним досвідом.

5. На дріб'язкові відхилення від норм поведінки доцільно відповідати жартом, переключати увагу учнів на навчальну діяльність.

6. У процесі планування уроку передбачати, щоб кожна хвилина була заповнена навчальною діяльністю. Якщо учні зайняті серйозними і захоплюючими справами, то часу на пустощі, порушення дисципліни не залишається. За твердженням К. Ушинського, “у шкільній нудизі криється джерело багатьох дитячих провин і навіть пороків: пустощів, лінощів, примх, відрази до навчання, хитрощів, лицемірства, обманів і таємних гріхів”.

7. Необхідно протягом уроку тримати у полі зору весь клас, намагатися збагнути психологію учнів, розпізнавати їх наміри, запобігати негативним діям і вчинкам. Це значно легше, ніж залагоджувати конфлікти внаслідок порушення дисципліни.

8. Потрібно запроваджувати на уроці різні види навчальної роботи, змінюючи їх, дбати про новизну, цікавість у пропонованих видах робіт. Це відвертає учнів від пустощів.

 9. Якщо на уроці сталися порушення дисципліни або конфлікти, не варто витрачати час на детальний їх аналіз, а якнайшвидше ліквідувати причини, що призвели до цього, переорієнтувати увагу учнів на конкретну навчальну діяльність. Розглядом негативних вчинків і конфліктів доцільніше займатися після уроку.

 

8.           Основні вимоги до уроку

   Урок є основною організаційною формою навчально-виховної роботи і складним психолого-педагогічним актом в процесі навчання, що базується на власній організаційній методиці та психологічних засадах. Правильна побудо ва уроку має не тільки навчальне, а й виховне значення, сприяє не лише засвоєнню знань, а й формуванню зібраності, організованості та дисципліни учнів. Тому урок має відповідати організаційним, дидактичним, психологічним, етичним та санітарно-гігієнічним вимогам, які тісно пов'язані між собою, доповнюють одна одну.

   Організаційні вимоги. Передбачають чітке визначення мети і завдань уроку, раціональну його структуру, підтримання високої працездатності, дисципліни, оптимальне використання часу.

   Дидактичні вимоги. Висувають на передній план чіткість навчальних завдань, освітню і виховну мету, оптимальний зміст, раціональні методи, дотримання принципів навчання.

   Психологічні вимоги. Спрямовують на стимулювання навчально-пізнавальної діяльності, метою якої є формування позитивного ставлення учнів до навчання. Тому в процесі навчання викладач повинен дбати не тільки про рівень власної діяльності (викладання), але й діяльності учнів (учіння). Обов'язковим елементом кожного уроку є формування мотивів навчальної діяльності.

   Етичні вимоги. Відображають одну зі сторін педагогічної моралі — характер взаємин викладачем й учнів на уроці (вимогливість, принциповість, справедливість, тактовність). Якщо взаємини між ними не узгоджуються з існуючими нормами моралі, якщо вони є формальними, втрачають обидві сторони, а потім — суспільство.

   Стрижнем педагогічної діяльності є любов до дітей. “Якщо викладач має тільки любов до праці, він буде хорошим викладачем, — писав російський письменник-мораліст Л. М. Толстой. — Якщо викладач має тільки любов до учня, як батько, мати, він буде кращий за того викладачем, котрий прочитав усі книги, але не має любові ні до справи, ні до учнів. Якщо викладач поєднує в собі любов до справи і до учнів, він — досконалий викладач”. Любов викладача до дітей не може бути вибірковою, а повинна спрямовуватися на всіх дітей, навіть якщо через окремих із них він зазнав прикрощів.

   Важливою складовою педагогічного такту є співвідношення вимогливості та поваги до особистості учня. Повага несумісна з приниженням особистості, людської гідності учня. Вимогливість є одним з виявів поваги викладача до учня, який рано чи пізно починає розуміти, що невимогливий викладач — це байдужа до них та результатів своєї праці людина.

   Важливе етичне значення має оцінювання викладачем навчальної діяльності учнів. Необ'єктивність оцінювання травмує психіку учня, викликаючи негативне ставлення до навчання, відчуття несправедливості, необ'єктивності оцінки діяльності.

   Потужний етичний заряд містять у собі вміння викладача керувати своїми емоціями, самовимогливість, любов до предмета, який він викладає, творчий підхід до діяльності, добросовісність у роботі, захопленість.

   Санітарно-гігієнічні вимоги. Акцентують увагу викладача на відповідальності не тільки за глибокі та фундаментальні знання дітей, але й за їх психофізіологічний стан.

   Значна частина санітарно-гігієнічних вимог до процесу навчання повинна виконуватися без безпосередньої участі викладача. Будь-яке порушення норм шкільної гігієни викладач не має залишати без уваги.

   Протягом уроку він повинен стежити за рівнем втомлюваності учнів. Сам процес втомленості має дві фази: рухливої непосидючості та загальмованості. Якщо учень починає відволікатися від роботи, займатися сторонніми справами, потягатися, розмовляти — це ознака першої фази втомленості. В'ялість, апатія, позіхання, розсіяність свідчать про виникнення загальмованості. Щоб уникнути другої фази втомленості, необхідно зробити короткочасний відпочинок або змінити вид діяльності учнів.

   На працездатність учнів впливають і меблі, за якими вони сидять. Невідповідність висоти парт викликає психологічний дискомфорт, може призвести до порушення постави та зору дітей. Втомленість учнів можуть спричинити тіснота, задуха, підвищена вологість, хімічний склад повітря (повітря, в якому 0,1% вуглекислого газу, є несприятливим для перебування людини). Тому провітрювання класу є обов'язковою санітарно-гігієнічною вимогою до організації навчального процесу.

   Учнів стомлює одноманітність, нетворча робота. Фізіологи з'ясували, що у 90% дітей втомленість під час навчальної діяльності виникає не від нестачі енергії, а від її надлишку. Вони більше втомлюються на нецікавих уроках, ніж на уроках, наповнених напруженим, цікавим змістом. Саме тому викладач повинен уміло використовувати інтонаційні засоби мови, стежити за її гучністю та інтенсивністю, чергувати різноманітні методи навчання, використовувати гру, створювати ситуації зайнятості та емоційного переживання. Гігієна розумової праці пропонує також вміле поєднання логічних міркувань з науковими образами, постійний перехід від простого матеріалу до складнішого, що забезпечує нормальне функціонування кори головного мозку, віддаляє прояви стомленості.

   Значні санітарно-гігієнічні вимоги пред'являються до використання технічних засобів навчання і засобів наочності. Використання контрастних екранів і підйомних майданчиків при демонструванні дослідів, моделей та макетів, застосування підфарбованих рідин, ретельне затемнення при перегляді кінофільмів, діафільмів, діапозитивів, чіткість зображення на екрані, світлові указки та кольорова крейда полегшують зорове сприйняття учнів.

   Порушенням санітарно-гігієнічних вимог до уроку є затримання учнів після дзвінка в класі, байдужість викладача до здоров'я учня, нехтування правилами техніки безпеки. Тому ставлення викладача до санітарно-гігієнічних вимог свідчить не тільки про рівень його професійності, але й про його моральність та етичні якості.

 

9.           Висновки щодо форм організації навчання

Дискусії навколо проблеми форм організації навчального процесу в навчальних закладах не затихають на сторінках педагогічної літератури. І це не випадково. Чіткого визначення в педагогічній науці понять форма організації навчання чи організаційні форми навчання, як і поняття форми навчальної роботи як педагогічних категорій поки що немає.  І.Ф.Халамов правий, констатуючи, що на жаль це поняття не має в дидактиці чіткого визначення і що більшість вчених просто обходять це питання і обмежуються буденними уявленнями про сутність даної категорії.

В свою чергу методам навчання, від яких залежить немалий успіх роботи викладача і ліцею в цілому теж, присвячений не один десяток фундаментальних досліджень як в теорії педагогіки, так і в приватних методиках викладання окремих навчальних предметів. І не дивлячись на це, проблема методів навчання як в теорії навчання, так і в реальній педагогічній практиці залишається дуже актуальною і час від часу породжує гострі дискусії на сторінках педагогічної літератури. Вони пояснюються безперервними спробами теоретиків-дидактів перейти від емпіричних описів окремих груп методів до обгрунтування наукової системи методів навчання і пояснення їх сутності на основі розкриття природи методів навчання і розробки основ їх класифікації.

Історія розвитку і становлення методів навчання дуже своєрідна. Вчені-педагоги, спостерігаючи за процесом навчання в ліцеї, звернули увагу на величезну різноманітність видів діяльності викладача та учнів на уроці. Ці види діяльності вони і почали називати методами навчання. Наприклад, викладач пояснює новий матеріал - він використовує метод пояснення ; учні самостійно вивчають матеріал - це метод самостійної роботи; учень виконує практичні завдання - метод практичної роботи і т.д. Такий підхід до виділення методів навчання послужив приводом різним авторам виділяти різну кількість методів навчання та давати їм вкрай різноманітні назви. Та не дивлячись на різноманітні визначення, які дають цьому поняттю окремі дидакти та методисти, загальним являється те, що більшість авторів схильні вважати метод навчання способом організації навчальної діяльності.

Висновки. Історії світової педагогічної думки і практиці навчання відомі найрізноманітніші форми організації навчання. Їх виникнення, розвиток, поступове відмирання окремих із них пов'язане з вимогами, потребами суспільства, що розвивається. Кожний новий історичний етап в розвитку суспільства накладає свій відбиток і на організацію навчання. В результаті педагогічна наука накопичила значний емпіричний матеріал в цій області.

Узагальнивши все, можна зробити висновок, що найбільш стійкішою формою організації навчання виявилась класно-урочна система, яка й сьогодні є основною в ліцеях. Вона полягає в тому, що навчальна робота проводиться з групою учнів постійного складу, однакового віку і рівня підготовки (класом), протягом певного часу і за встановленим розкладом (у формі уроку).

Не менш важливим у процесі навчання є вибір методів навчання. Обираючи той чи інший метод навчання, викладачу необхідно одночасно враховувати багато залежностей: методи, загальні умови. Випадкові (невідомі) причини, величину і спрямованість яких не можна передбачити завчасно. При першому наближенні до проблеми вибору методів останніми доводиться зневажати, проте слід пам'ятати, що саме наявністю непредбачених причин зумовлюється надійність прогностичних висновків. Завдання оптимізації методів формулюється однозначно: у конкретних умовах з багатьох методів слід виділити ті, які забезпечують найвищу ефективність навчання за прийнятими критеріями.

Майже всі методи навчання, що вказані в педагогічній літературі, використовуються в навчальних закладах. Окремі застосовуються з певними змінами та доповненнями.

Складовою частиною методів навчання є засоби навчання. Одним з найважливіших, на мою думку, засобів навчання є комп'ютер, який, на жаль, нечасто використовується в сучасному навчальному закладі. Роль і місце ЕОМ у промисловості, на транспорті, у сфері обслуговування, науці сьогодні настільки великі, що вміти працювати з ними повинен кожен. Все ширшає коло професій, пов'язаних з комп'ютерами. Ліцей не може стояти осторонь цієї справи. Якщо узагальнити сучасні уявлення про можливості комп ' ютеризації у сфері освіти, то можна виявити таких чотири напрямки використання комп'ютерів: комп'ютер як об'єкт вивчення; комп'ютер як засіб навчання; комп'ютер як складова частина системи управління народною освітою; комп'ютер як елемент методики наукових досліджень. За допомогою комп'ютера можна реалізувати програмоване і проблемне навчання. Його можна використати як засіб навчального моделювання науково-технічних об'єктів і процесів. В обов'язки викладача при використанні комп'ютера входить проведення вступної і підсумкової бесід за матеріалами уроку, теми, розділу.

М.І. Пирогов у свій час писав:

"Головне в навчанні не тільки те, що повідомляється, а й те, як повідомляється... Найзвичаніші щоденні предмети, які майстерно прищеплюються дитині, для неї у стократ корисніші в майбутньому, ніж високі істини, погано викладені й анітрохи не пристосовані до його понять".